Магія - не для шкоди людям

"Невже сьогодні настав той самий час? Це видалася ніч, дивно, але так трапилося. Мені про неї пророчили. Про те, що сутністю своєю  мало повторитися. Мене попереджали, знову і знову. Я знав, але не слухав. Таке вже траплялося. 

Жонтар. Саме тоді я в останнє себе так почував. Сьогодні моя ніч. Гарна, тепла ніч, як завжди. Сьогодні я її створив, я її владика, я той хто несе відповідальність. Тільки я. Нехай ця ніч, буде мені свідком" 

На вулиці було темніше, аніж будь-коли. Ні тобі зірочок на небі, ні місяця. Чорна вуаль накрила цю землю і не спроста. 

По селищу, як днем, так і вночі, ходили патрулі. Зазвичай це був один чоловік, верхи на коні, озброєний луком та коротким клинком, для екстреного ближнього бою. Вони були якось треновані, але загалом вони залишалися звичайними селянами, набраними в таку собі названу «самооборону». Через них мені було вкрай важко пробиратися непоміченим. Ні, їх я не боявся. Боявся нашкодити їм, хоча враховуючи мої наміри це буде вкрай важко. 

Я перетворився на здорового пса, узявши за основу Ріпа, згорнув необхідні речі в тканину, вхопив пащою і помчав собі манівцем до хатини Теодори, не забуваючи звісно про обачність. Нічийна здоровезна собака зі згортком тканини у зубах, не може просто так бігати по селищу в таку пізню годину. Це б у кого-завгодно викликало питання, та й стріляти по тварині вони будуть без попередження, хоча чим ближче я наближався, тим менше в мене було терпіння й тим менше в мені було страху та переживання. 

"Хазен... Цей виродок! Він заплатить!"

Після оголошення крадіжки у Теодори, біля її домівки поставили двох охоронців, яких зняли з патруля. В кожного по алебарді і світильнику, ще й нап'ялили на них легкі обладунки. Хіба вони на таке заслуговували? 

Двоє тих перевдягнутих вчорашніх селянина байдикували коло хвіртки й про щось невибагливо балакали, не звертаючи увагу на темінь навколо них, а даремно…

- Так от, я й кажу йому: «Жери гівна паскуда», - а він мені: «Я чиновник! Да як ти смієш! Да я тебе…!», - заворожено розповідав перший.

- І що далі? – зацікавлено питав у нього другий.

- Поперли мене з міста, от що. Тепер тут стою, з тобою. Я от, що втямив. Місто те... Нічим не краще за село! Самця мені усі вуха продзижджчала, що, мов би: " Синку їдь до міста, шукай гарну роботу й невістку приводь...", - а воно тобі он як! Зачепив плечем на вулиці якогось пихатого "пана", той тобі вже готовий голову знести.... Придурки кровожерливі. 

- Ну, вигнали то й вигнали. Добре що хоч не тюрма й не плаха... Ці пани вже вкрай усім насточортіли. Корчать з себе незрозуміло кого! А хто ви такі? Що, задумали собі, що краще нас? Вже все село про це говорить. Дасть Боже, у народу увірветься скоро терпець і ми їм покажемо!

- І правильно! По більше б таких хоробрих людей, як ти! Як ми! Тоді б вони знали своє законне місце! 

- Ага. І не кажи… 

"Сподіваються на інших... Як типово..." 

- Що це? 

Дитячий плач доносився з пітьми. Справжній, такий не підробиш.

- Ти чуєш?

- Чую.

- Хто піде перевірити?

- Вдвох? 

- Ні.

- Що? Ти от хоробрий, ти й підеш.

- Знущаєшся? Ще чого! 

- Давай йди!

Втримуючи страх в собі, охоронець виставив алебарду вперед і потроху почав підходити до джерела плачу. В голову його лізли різні думки про нічних примар та монстрів, що не красило йому настрій й тим паче вираз обличчя, але все ж солдатьський обов'язок пересилив власну боязкість. Невдовзі світильник охоронця просвітив обличчя маленького хлопчика, що повзав навкарачки й гірко плакав серед трави. 

- Дитина?

- Що там? Чого встав, як вкопаний?

- Тут маленький хлопчик!

- Серйозно? Дай гляну.

- Звідки тут дитині взятися…

- Нізвідки, дядечку, - мовило дитя.

- Що? – смикнувся той, - Ти говориш? 

Дивно, але по віку це було зовсім немовля, а говорило так виразно, що й деякі дорослі так не могли. 

- Мені холодно… Дайте ручку, - жалібно тягнулася малеча.

Хто ж відмовить дитині? Ніхто, шляхетний лицар тим паче. 

Сторож хутко зняв рукавицю і протягнув свою спасительську руку до хлопчика. Той зголодніло вчепився за неї своїми мініатюрними  ручками…тобто дорослими чоловічими руками, якими що сили потягнув на себе. Падаючи на землю, охоронець помітив чорну тканину, що закривала іншу частину тіла хлопчика. 

Він закричав, дзвінким гортанним криком, як в останнє. 

- Що трапилося! – налякався другий охоронець і виставив алебарду, перед собою, - Агоу! Ти чуєш мене? Агоу! - його голос дрижав і наповнювався панікою з кожним словом. 

Пітьма навкруги стискала його серце. Він був на межі. 

- Господи… - процідив охоронець тримаючись за голову. 

Через нього перестрибнув здоровезний собака, яскраві жовті очі якого  блиснули у ночі, а сам пес скочив у невідомому напрямку й зник в темноті. 

- Що відбувається? Гей! - охоронець  різко направив лампу ближче. 

Побачивши лице свого товариша, він жахнувся ще сильніше. Не втримався, закричав на все горло, як і його колега мить тому. 

- Чого розкричався? Що з тобою? 

- Пере…Перевертень! – заволав бідолашний і спробував накивати п’ятами, але запнувся об іншу алебарду, що звідкілясь узялася у нього під ногами. Останнім, що він побачив, це був повністю оголений чоловік, що з усієї сили вчепився йому за обличчя.

- Ні! Ні! Не треба! Я хочу жити! Мамо! – ковзався він по землі.

Незнайомець на це не зважав й продовжував тримати його, стискаючи все сильніше, 

-Я... не можу... дихати... - наостанок захрипів охоронець, допоки цілком не заглохнув. 

Його товариш, чуючи це, хотів підповзти ближче, щоб хоч якось допомогти йому, але замість рук та ніг, він тепер мав копита. Його кінцівки - копита. Ніби у страшному сні. 

- Друже! Тримайся! – відчайдушно кричав охоронець йому в підтримку.

Хижі яскраво-жовті очі, прорізалися крізь пітьму і впивалися у душу бідолахи, що марно намагався піднятися й він позадкував.