"Людський фактор неможливості"

На другий тиждень, після примирення сімейства Луних, я в кінці кінців наважився навідатися до хатини пані Теодори, щоб бодай віддячити їй, як слід. Звісно не те щоб це було обов'язково, але так потребувала моя совість. Без Теодори в мене б точно нічого не вийшло. 

 "Совість? З яких пір я став використовувати це слово? Нещодавно, думаю". 

Набравши з собою повну корзинку гостинців та прихопивши гарного рушника, якого зшила колись пані Луна й мені люб'язно презентувала на новосілля, я рушив з дивним постукуванням серця, якого раніше ще не відчував. Щось спорідненне з соромом, але інше, більш солодке і приємне, як на мене. Такого здається я ще не відчував 

Підійшовши впритул до паркану, як і минулого разу, я почав кликати її:

- Пані Теодора! Пані Теодора!

Відповіді не прозвучало. 

"Ну й дурість, - скрючився я, - Вона ж не чує, а спитати ім'я її племінниці я забув... Можливо та як і минулого разу відгукнеться?" 

- Пані Теодора!

Ще трохи зачекав. Ні душі.

«Та що ж таке? Невже племінниці з нею нема? Дивно…».

Я походив довкола ще трохи, щоб не вриватися без запрошення, так як це було б певною мірою некультурно з мого боку, але зрештою, коли я поглянув на завішані темними шторами вікна, терпець мій урвався і я вирішив впевнитися власноруч. 

Можливо б у іншій ситуації я сам би назвав це дурістю, однак зараз ситуація була кардинально інша. 

Паркан був невисокий, я з легкістю його перестрибнув, шкода, що ненароком задавив частину клумби... Хай йому грець! Підійшов до парадного входу і постукав в двері тричі, але окрім глухого дзижчання деревини нічого більше не почув. Видихнувши, я обережно смикнув за ручку. "Все одно зачинено, - думав я" 

Двері відчинилися. Сердцебиття пришвидшилося. Відчуття халепи, що насувалася зростало з кожною секундою. 

Вступивши брудними чоботами на розшитий візерунками килимок при дверях, у мене в середині щось хруснуло. «Ну то й що? Капці собі зараз шукати? Не час!»

Першим ділом, я вирішив оглянути вітальню, у якій тоді балакав з Теодорою. Завжди роздумував щодо цього, а саме, що це таке «атмосфера», яку так зазвичай цінують люди. Вона може бути добра, може бути зла, але що вона собою являє, якщо дивитися на неї з міркувань науки? Наприклад, якщо люди навколо гримають один на одного, то й самому тобі, серед такої компанії буде якось не радісно та навіть гірко, та й навпаки, якщо люди навколо щасливі, то сам ти, який би не був, почнеш посміхатися. То що ж це таке? Вплив соціуму на інших? Магія, що притаманна всьому живому, чи резонанс душ? Як його не інтерпретуй, все одно нічого не зрозумієш. Інакше б жити було не цікаво. 

От і я вступивши  до вітальні одразу відчув щось неладне. Дивний запах, мряка, через завішані вікна. Усе таке сіре і непривітне, пусте й тихе, як на кладовищі. 

Я пройшов далі. Під мідною люстрою, на двох лавках стояла дерев’яна, полірована труна. Кришка від неї всередині була набита м’якими тканинами і стояла трохи осторонь. 

Я заціпенів, старанно намагаючись усвідомити те, що зараз бачу. 

В труні, склавши руки, лежала старенька пані Теодора в мініатюрному чорному платті з білими вишивками на рукавах та комірі. Гарне плаття. Жінок зазвичай намагалися ховати, начепивши на них найбільшу кількість різних дорогих прикрас. Усі її пальці були обвішані кільцями. На деяких з них їх навіть було по два. Руки увішані золотими, срібними браслетами. Шию, ледь можна було розгледіти через кількість намист та оберегів. Очі заплющені, лице розтушоване білосніжною пудрою, чимось схожою на борошно.

Я спочатку розгубився. Не такого я очікував, як заходив сюди. Зробивши декілька глибоких вдихів, я вирішив підійти ближче. Намагався робити це, як найтихіше. Сам не розумію чому.

У повітрі витав солодкуватий парфум, що хоч і намагався перебити той тонкий запах сирості навкруги, подолати його не зумів. Він нагадував парфум, яким зазвичай користувалася прислуга у маєтку. Як же він тут опинився? 

Я підійшов, узяв один зі стільців і підсунув його ближче до труни і сів нього.

- Що ж… - вирішив почати я, - Значить сталося так… Той букет, який ви обрали мені став для вас останнім. Скажу так, що він є неперевершений. Ви, пані Теодора були великою майстринею. Не знаю, скільки років вам вдалося прожити, але сподіваюся, що кожен з них був яскравіший за інші. Мабуть, ви здивовані, що я кажу таке, хоча ми ледь знайомі… В мене є причини так говорити…

-…Життя моє… Воно кардинально відрізняється від інших. За ці роки, мені довелося бути дворянином, потім, сином звичайного дресирувальника та врешті решт я зараз, це наймит у корчмі. Якийсь Наталіс, ім’я якого я вигадав взагалі на ходу. Ні роду ні племені. Нічого. Теодора, я б віддав усе, щоб прожити одне, але повноцінне життя. Обіймати в дитинстві люблячих батьків, сваритися з ними будучи бунтівним підлітком, запросити їх на своє весілля в дорослому віці, самому стати батьком, дати їм попестити внуків на старості років, і врешті решт поховати їх, в останні миті оточивши їх турботою та ласкою з усіх сторін. Та й сам я також бажаю собі такої смерті. Страх померти на одинці це напевно найбільший з усіх моїх страхів. Уявляючи Ганса у канаві… Коли я бачив його сльози, я прекрасно його розумів у той момент. Так і ви, - поклав я руку на труну, - Ви померли тут одна, чи у компанії племінниці? Хотів би і я бути тут в той момент, щоб проводити вас. Гадаєте, що я думаю песимістично? Як би не так. Люди мають помирати. Це безповоротна істина, на рівні з народженням. Коли людина помирає своєю смертю, не потрібно плакати. Потрібно зробити усе, щоб вона пішла з цього світу з посмішкою на обличчі. Так я вважаю.

«Кому я це все розказую? Дурна звичка».

- Люди… - задумливо казав я, - Різко зустрічаючи в своїх життях величезну кількість людей, я так само швидко втрачав їх. Тому для мене навіть секундна розмова вартує достатньо. Не вважайте мене за навіженого, але я справді іноді не розумію людської замкнутості. От, як Гохейн наприклад. Маючи одне життя, маючи стільки можливостей, він продовжував спілкуватися лише зі мною. Можливо, це через те, що інші діти зневажали його через фізичну слабкість. Ви розумієте, цей хлопчик геній! Відправити його у місто, знайти майстерного вчителя і вуаля! На світову арену виходить новий майстер живопису. Але я трохи не про те… Люди ненавидять його, він не спілкується з ними, і в мене постає питання, чому так? Обидві сторони відрізають від себе цілий пласт життя. Якби вони прийняли його, це був би новий товариш, що також, міг навчити їх малювати, а вони б підтягнули його і допомогли накачатися. Ні. Ні, ні, ні, - розсміявся я, - Між цим існує ще одна істина на рівні життя та смерті. «Людський фактор неможливості»  - ось що я вигадав. Як би ти не намагався виправити людські пороки, вони просто не піддаються для виправлення, що породжує світ, у якому ми… , тобто я, зараз живу. Я не знаю, що потрібно, щоб це виправити. Ніхто не знає! – розкричався я, - Неможливо! Деякі речі, у світі магії повному можливостей, просто неможливі! Не можливі? Як таке може бути?! Неможливо! – вхопився я за голову, ледь не видираючи собі волосся.