Грім серед ясного неба

Сам похорон пані Теодори пройшов якось повз мене. Селяни розповідали, що пройшло все тихо, без лишнього пафосу, як і потрібно. Їх проведенням, займалася виключно юна племінниця старенької, якій й без того було не просто. А робити нічого, як виявилося, більше  у Теодори родичів не було.

Казали, що проводжати стареньку в останню путь зібралося не багато, людей з двадцять на все селище. Для такої жінки, як Теодора, це дійсно замало. Таку майстерну квіткарку ще потрібно було пошукати… Ще б було непогано таку вберегти... 

Охочі чоловіки визвалися у копачі і неспішно почали копати могилу на окраїні кладовища, що вже була готова під ранок. Луний зі своєї доброї волі вирішив допомогти племінниці, тому сам заплатив копачам  за роботу горілкою, як того потребували традиції. Випадком чи це не час вжкьпідказує старому, що скоро також доведеться схилити голову до землі й він намагається вислужитися, поки може, або ж дійсно в його серце закралися людські чесноти після примирення з дружиною?

 Хто його зна.

На церемонію поховання також з’явився і священник, куди ж без нього. Увесь час здавалося, що я його вже десь бачив, тільки от не міг згадати де... Точно пам'ятав, що він був на зібранні, тоді у Луного, але здається що ми бачилися й до цього... Пам'ять з кожним роком стала підводити мене все частіше.

 Кепсько. 

Чоловік теж дивний, жив біля церкви, що неподалік маєтку. Майже ні з ким не спілкувався, і вів себе відсторонено від інших. Поки у селищі не відкрилася школа, до нього водили дітей, щоб той навчав їх читати, але з появою нормального закладу освіти, селяни до нього взагалі перестали звертатися. 

Чоловік він був у похилому віці, худорлявий, ходив завжди з сумним виразом обличчя в напівзігнутому положенні хребта, що так вдало приховувала його довга чорна ряса.  Хоч священник той ні з ким не спілкувався, однак знав усіх поіменно і сам з’являвся перед хатою людей, коли хтось народжувався чи помирав. Говорять, що інколи при народженні дитини, священник може обрати їй підходяще ім’я, з яким дитина в подальшому проживе щасливе життя, ніби даруючи це ім'я від самого Бога. 

Як на мене, це все байки, але от дія магії тут на лице. Звісно, я не думаю, що він маг, але до деяких хитрощів він точно вдається.

Священник прийшов, відспівав бабцю і наклав на неї якесь «благословення», щоб краще спочивалося на тому світі. До десятої години ранку, все скінчилося. Теодору поховали, на накидану над могилою землю встановили дерев’яну плитку з її вирізьбленим ім'ям та роками життя, закидали могилу квітами, які тільки були й рушили усі разом на поминки, які, вочевидь, відбувалися біля корчми. Пом’янути стару вирішили на вулиці, тому Луний наказав нам з Гансом винести декілька столів з лавками назовні. Так і зробили, довго не прирікаючись. Й так час складний. 

Поки я носився туди-сюди, намагався не дивитися в очі племінниці. Від остиглого погляду дівчини, мені ставало ніяково, та й схоже, що вона впізнала мене, просто ніяк цього не показувала. Ми вирішили провести цей день, як незнайомі. Мені так було навіть краще. 

Ганс також ходив біля неї, мов засохлий лист. Тихіше води, нижче трави. На нього це було не схоже, тому коли ми нарешті все винесли, я вирішив поцікавитися у нього, що відбувається: 

- Що з тобою? – спитав я, - Ти сьогодні якийсь дивний. Захворів може? 

- Дивний? – пошепки говорив хлопець, - Невже ти забув, що я тобі розповідав?

- Що саме? 

- Це та відьма.

-  Яка відьма?

- Не мороч голову, - нашипів на мене Ганс і почалапав по своїм справам. 

"Невже ще забув щось важливе? Що ж, доведеться пригадувати власноруч..."

Я вирішив поберегти свій емоційний стан, тому на вулицю не виходив, натомість віддав перевагу огляду з вікна. Племінниця Теодори, блакитноока блондинка в темному платті, яке вона на себе одягнула, виглядала мов якась цариця ночі на якомусь дворянському балі. Зажурена діва печалі, очі якої не просихали від сліз. Схоже настільки вона горювала над своєю спочилою тітонькою, що й напашилася їдким квітковим парфумом, щоб вшанувати пам'ять квіткарки, або ж зробила це через незнання, так як їдкий солодкий запах до її образу не пасував. 

І всадили цю неземну красуню посередині столу, і на диво коло неї пустувало ще одне місце, на яке чомусь ніхто з чоловіків не претендував. Можливо вона настільки для них була гарна і багата, що вони й не давали собі шансу втішити її сповнену горя та втрати душу? 

Пані Луна разом з Гансом бігали доставляти страви на вулицю, тим часом, як Луний вже перекинув з дідами по чарці. Серед них мав місце і священник. З його поведінки й вільного мовлення у компанії й не скажеш, що він відлюдник. Люди всілися за стіл, неслухняні діти лазили під ним, вилазили, скакали й бігали коло дорослих, як настирна комашня. Загалом усі поводили себе як завжди, ніби ніхто й не помер.

Усі прийнялися до поминального обіду. Я все не спускав очей з племінниці Теодори. Дівчина була уся на нервах, я помітив це на її обличчі. В ситуації що для неї склалася це цілком нормально, однак боятися? Чого вона боїться? Кого? Невже смерті? 

Вона нічого не їла, не пила, вочевидь не посміхалася, просто сиділа статуєю, склавши руки на колінках, ледь не плакала бідолашна, але стримувалася.

Кожен з присутніх по черзі вставав,  щоб вимовити добре слово про Теодору та згадати її. Що дивно, людям було важко якось висловитися про квіткарку. Життя вона прожила нелюдимою, друзів в селищі не мала, та й ніхто не пам’ятав, як вона в селищі опинилася і хто взагалі їй хату будував. Тому ця частина процесії вийшла досить сумбурною. Люди більше їли і говорили про своє, аніж згадували стару. Звична для людей справа. 

Невдовзі, до трапези доєднався той таємничий чоловік, якого раніше мені не доводилося бачити без плаща. Зараз він виглядав, як звичайна людина, вдягнута у чорний матовий костюм з різними вишивками.

«Такий у селищі не купиш», - проскочило у мене між думок.

Високий через свої довгі ноги, зі спотвореним обличчям, що було вкрите нездоровими пухирями, що можливо й заважали йому нормально говорити, та й сама шкіра була наближена до фіолетового відтінку. Зачіска коротка. Важко було сказати, який саме колір був у його волосся, так, як воно було геть незвичне. Чимось, воно нагадувало брудну, висохлу траву. На підборідді виднілися декілька незначних шрамів, а кулаки, було видно, що збиті вщент, хоч і заживають. «Такі сліди зазвичай лишаються після використання «брудних» зелених кристалів», - підмітив я.