"Справжнє Кохання"

Через годину, я вже підходив до таверни. До неї мені лишалися хвилин від сили двадцять, це майже окраїна селища. Дорога видалася доволі спокійною, порівнюючи з тим, як важко було пробиратися до лісу вперше. На вулиці ще світило сонце. Я припустив, що зараз не більше третьої години дня, а значить, я ще все встигав.

У селищі було тихо. На шляху мені ніхто не трапився, хоча чому прирікатися, слава Богу, що мене ніхто не перестрів!

І тільки я про це подумав, як на тобі, неподалік від мене роздався людській стогін. Я зупинився, глибоко вдихнув. Роздивився - навколо ні душі…

- Допоможіть… - благав голос, що ширився нижче від мене.

У рові зліва від мене, валявся чоловік. На ньому нічого не було, окрім брудної білизни. Навіть і знати не хочеться, чим саме вона забруднена.

- З вами усе в порядку? – нагнувся і запитав я.

Він перевернувся на спину і обережно розплющив очі.

- Наталіс…?

- Ганс? – здивувався я, - Що ти тут робиш?

Впізнав я його по тим самим наростам, які зараз стали ще більші й ще червоніші, від набряку. 

- Я помираю, - плакав скавчав він, - Мене скоро не стане…

- Годі тобі, - впевнено казав я, - Не ний без причини! 

Поклавши квіти на землю, я закатав рукава і протягнув йому руку.

- Хапайся!

Витягувати його була ще та задача. Він ледь міг стояти, і постійно валився на боки.

- Дякую тобі! - навзрид плакав Ганс, коли відчув під собою тверду землю, - Ти перший, хто прийшов мені на поміч! Я цього ніколи не забуду! 

"Дивом вже є те, що він мене пам'ятає взагалі..." 

- Я кажу, досить! Заспокійся, зроби глибокий вдих і усе мені розкажи.

Декілька разів схлипнувши, Ганс почав:

- Я не хотів тоді цього говорити Луному. Мене зачарували, чесне слово, кажу тобі, Наталіс! Зачарували!

- Зачарували? Хто? 

- Блондиниста відьма, до якої я за жорстоким жартом долі відчуваю закоханість... 

- Добре, нехай відьма, ти то чому тут опинився? 

- Бо мені нема де жити! Цей мерзенний стариган прогнав мене, навіть не замислившись? Ти знаєш скільки я для нього зробив? 

- Ні, не знаю. І схоже, що тобі він потрібніший, аніж ти йому. 

Ганс насупився, стримуючи у собі злобу, якої накопилося багацько. 

- Навіть так... І що, що тебе Луний вигнав? Треба було себе до такого доводити? Це ж безглуздо! 

- Мені нема де більше працювати! Мене не беруть на роботу, через моб зовнішність! Я незграба та ще й виродок з народження! Люди думають, що я прокажений! Хіба я заслуговую на таке ставлення?!

- Ти зовсім не такий, - казав я йому, звісно трохи підбріхуючи, як цього вимагала ситуація, - Переді мною зараз сидить нормальний, здоровий хлопець. Нічого тобі так перейматися. Піднімайся!

Він так і зробив, хоча у щирість моїх слів він повірив з труднощами. На його тілі серед плям і бруду я помітив декілька старих забоїв. "Схоже, що били. Хто?".

 Ноги хлопця досі дрижали. Воно й не дивно, лежав він там не один день… Бідолаха.

- І все ж, чому ти тут опинився? Тільки не кажи, що просто так там лежав, добре? Скажеш по нормальному, постараюся тобі допомогти, домовилися?  

- Так, - хильнув головою Ганс, - Я... Скажімо так, займався не дуже добрим ділом…

- Що ти вже вчинив?

- Дому в мене нема. Грошей також, тому довелося…

- Що довелося? Не пудри мені голову, говори прямо!

- Не кричи на мене! – обурився той, - І так дурно!

- Що ти зробив, чорти тебе б узяли?! Господи, невже так важко сказати?

- Я грабував.

- Що?

- Що чув! Я не буду повторювати!

- Що ж… І багатьох ти встиг обікрасти?

- Жодного.

- Тобто?

- Я слабак, сам це розумію. Тому вирішив встати тут, біля таверни, щоб піджидати п’яних відвідувачів і трохи "позичати" в них речей. Але, як мені один такий попався, то разом з ним, йшла дівчина… Ця дівчина…

- Що за дівчина? Ганс, не тягни, часу й так обмаль.

- Це була та відьма, Наталіс. Та, що вкрала моє серце, що розбила його і зжерла, як остання тварюка на своє задоволення! Вона спершу здавалася мені ангелом, мов…А, трясця! Про що тут говорити, якщо вона уиеула мене, мов непотріб і віддалася іншому! Я незграба… Чорт! - вдарив він кулаком в землю.

- Господи! – глянув я на небо, - Скільки можна!

Я дав йому ляпаса. Схоже, що через ці нарости, удар був більш болючий, ніж планувалося.

- Ай! Навіщо?

- Схаменися! Говори чітко, що ти далі накоїв? 

- Ну, я під дією емоцій, - говорив він пригнічено, - напав на хлопця, але не заради того щоб обікрасти, а щоб відновити свою втрачену честь. Я незраба, так, але у лицарів через забрала шолома теж обличчя не видно, тому хтозна що за страшила за ними ховається...

- В тебе з собою була зброя?

- Кухонний ніж.

- Ти його поранив, чи ще щось?

- Він хоч і був п’яний, але повалив мене з одного удару. Я навіть не побачив, як його кулак опинився у мене біля щелепи... Трясця!  Після цього, схоже він мене роздягнув, прямо у неї на очах та й грець з ним....

- Ножа забрав собі?

- Так! – скуйовдив він обличчя, що навіть сказати було важко, що це за емоція. 

«Ну й дивак, нічого не скажеш. Людина добра, тільки от схоже, що емоцій та слів своїх, контролювати не в змозі. Важко йому тут, важко. Можливо допомогти? А що? Іноді було б добре, якщо інші один одному допомагали... Нехай».

- Слухай, Ганс. Слухай Уважно, - наполегливо казав я, - Я історію твою почув і скажу тобі, що людина ти добра, тільки от безрозсудна. Я допоможу тобі, тому не переживай. Однак, від тебе мені теж треба певна віддача. Згоден?

- Так! Я зроблю усе, аби не опинитися тут знову!

В моїй голові промайнув доволі цікавий план. Хоч спочатку Ганс туди не входив, однак дуже зручно туди вписався. Отже, я планував подарувати квіти жінці Луного від його імені. Тобто перетворитися у діда і так виправити ситуацію. Як звісно у такому випадку бути з Луним, я ще не придумав, але тепер замість старця може бути Ганс. Він подарує жінці квіти, і можливо Луний прийме його назад. Ніхто не давав гарантій, що план спрацює, але якщо все станеться по моєму, усі лишаться щасливими.