Я, чи Світ?

Зранку все було як завжди. Я прокинувся, злегка потягнувся, спустився до низу, умився прохолодною водою з корита, привів себе до ладу і відчинив таверну. Люди почали потроху заходити.  Луний в той день прокинувся десь в середині дня, спокійно походив собі, ніби нічого й не було і далі сидів у себе в кабінеті до самого закриття. Спитати у нього, що ж в них з дружиною вчора сталося я так і не наважився…

Так минуло декілька тижнів. Дружина Луного з ним не говорила, та й він з нею, також.

«Схоже, що я добряче напартачив… Робити нічого, та й виправлятися запізно. Не думаю, що для їх стосунків це стане чимось фатальним… Чи не так?».

Потрібно було якось виходити з ситуації, що склалася. Я пообіцяв собі, що більше люди від моєї магії страждати не будуть, і це не пусті слова. Декілька днів, я ламав голову над тим, як їх помирити, і схоже, що рішення знайшлося. 

Мені пригадалося з дитинства, як Вікторів батько сварився зі своєю дружиною і як мирився опісля. Вони рідко сварилися, але як до цього доходило, то здриґалася сама земля. Винуватим завжди ставав батько Віктора, хоча ставалося все по різному. Він ходив до однієї тітоньки Теодори на окраїну селища, що продавала напевно найгарніші квіти на всю околицю. Лише забачивши їх, жінки усе пробачали, й кидалися в обійми. Можливо такий ефект воно мало не тільки на жінок, але з чоловіків я не знав нікого, хто у здоровому глузді замовляв собі квітів. 

Думаю, ця жіночка  - найкращий варіант. Прийти туди у своїй звичній зовнішності я не міг, надто ризиковано, враховуючи те, що сталося, а приймати зовнішність когось іншого теж не хотілося, так як хтозна, що меніі ще в цьому житті вилізе боком, тому прийнявши вигляд того, кого не шкода, тобто ГансаЖила ця пані дуже заможно, порівнюючи з іншими жителями. Двоповерховий будинок, огороджений дорогим, витонченим парканом… Як для мене, звучить досить багато. Та й виглядало воно так само, весь будинок був у рази два більший за корчму!

 Біля будинку у неї була величезна клумба, де росло майже усе, що тільки могло рости в цих краях. Краса, інакше не сказати. Скотини вона не тримала, жила й заробляла лише квітами, тому тут хоча б не смерділо, як у інших. Та й подвір’я своє вона тримала в чистоті.  

- Пані Теодора! – кликав я її з-за паркану, - Пані Теодора!

Віконце на другому поверсі відкрилося, з нього виглянуло дівоче молоде обличчя, але тільки но вона зиркнула на мене, так зразу з усієї сили смикнула цим нещасним вікном, що те ледь не випало з рами. «Це була точно не Теодора. Казали, що вона жінка вже похила, значить то було дочка? А чому така реакція? Нічого не розумію…». Я походив туди сюди декілька хвилин, знову поголосив, але з вікон вже ніхто не виглядав. «Можливо той Ганс чимось їм не вгодив? Знаючи його, хоч і не дуже довгий час, він може просто так ляпнути будь-що». Я відійшов трохи далі і змінив собі лице на звичне, Анатолія. Повернувся, знову почав горланити. Знову молоде дівча відчинило вікно, але в цей раз у її погляді не було такої відрази. Постоявши ще трохи, я побачив, як вхідні двері будинку відчиняються. Вона обережно пройшлася до хвіртки і спитала:

- Хто ви?

- Я працюю в «Рудому Олені», звуть Наталісом.

Вона ще раз підозріло оглянула мене з ніг до голови.

- Чого хочете?

- Мені дуже потрібні квіти, щоб вразити одну жінку, а я чув, що у пані Теодори дуже гарні квіти. Її називають вісницею кохання, і це думаю не перебільшення.

- Чому ви говорите так, ніби вона зараз не знаходиться тут? – спитала дівчина.

- Пані Теодора, як, я знову повторюся, чув, жінка досить похилого віку, а ви, як я зрозумів, її дочка?

- Ні, не вгадали, - посміхнулася вона, - Я її племінниця, але ви були близько. Прошу, Наталіс, проходьте, однак попрошу вас, поводьте себе тихо, стара пані полюбляє тишу.

Я схвально хильнув головою і дівчина провела мене до будинку. Всередині царював ще більший порядок, ніж на подвір’ї. Племінниця Теодори попросила мене зачекати біля входу, поки вона шукала мені біленькі капці. Саме в них було прийнято пересуватися. Одягнувши їх, вона провела мене у вітальню, де на кріслі-гойдалці і була сама, поважна пані. Час людей не жаліє… Вона була не просто стара, вона… Висохле тіло, мов мумія, яке досі дивом лишається живим, вдягнуте в охайний, рожевий костюмчик з жіночою шапочкою на голові.

- Підходьте, прошу, - казала дівчина.

Я обережно узяв стілець і присів навпроти Теодори.

- Пані Теодора, - проговорила їй у вухо племінниця, - До вас відвідувач.

Наскільки ж я був здивований, коли вона справді почала вертіти головою, і ворушити губами… Ще й очі розплющила…

- Хто ти, хлопче? – спитала вона хриплим голосом.

- Я Наталіс, і я шукаю квітів для дуже дорогої мені людини.

- Наскільки дорогої? Хто вона тобі?

- Кохана.

- Скільки їй років?

- Стара.

Племінниця, хоч і не подала виду, але дуже здивувалася віку моєї «коханої».

- Як я?

- Для вас, молода.

Теодора ненадовго замислилася.

- Зрозуміла тебе, досить точно підмічено. Я занадто довго вже живу.

- Досить вам, тітонько, - втрутилася племінниця, - ви, Наталіс, маєте слідкувати за язиком.

- Перепрошую.

- Не треба, - казала старенька, - Говорити правду теж іноді корисно.

Дивовижним було те, що ще хтось в селищі звертався до когось на «ви». Ніби знову потрапив у маєток, до гори набитий знаттю та прислугою. Втратив я звичку до такого…

- Що ж, я знаю, як тобі допомогти. Тут немає квітів, що б стали тобі в нагоді, - замислилася вона, а потім сказала, - Краще йди до лісу, поки не відчуєш дивне відчуття. Там, тобі допоможуть.

«Дивне відчуття? Про ще це вона?».

- Ви точно впевнені? Мені б і простого букету вистачило б.

- Тут, ми простих букетів не продаємо, - наголосила племінниця, - Квіти – таке ж саме мистецтво, як малювання та скульптура. Все, досить, ви відповідь отримали, не втомлюйте пані Теодору.

Я сперечатися не став. Обережно встав, вклонився їй, як ще пам’ятав мене вчили у маєтку і рушив до виходу. На останок, дівчина сказала мені: