Не вистачає імені ...

«Історія про сина, що вкоротив собі віку, через політику Конротів та бідність, через батькову інвалідність», - з такими гаслами люди зібралися під брамами маєтку шляхтичів. Вперше за десятки років, вони узяли до рук найгостріші інструменти з полів і рушили шукати справедливості.

- Слухай, Шуран, ти збираєшся це терпіти? – звернувся до голови сімейства Конротів шепелявий чоловік у темному шкіряному плащі, - Одне твоє слово, і ми розженемо ці селянські злидні.

- Не говори нісенітницю. Хіба не бачиш, що ситуація патова? Бажаєш революції, на кшталт тієї, що була у Жонтарі? Ні... Зробимо те, що вони просять.

- Невже? – чоловік засміявся, ніби з набитим ротом, -  Пан Джонсон гадав, що ти будеш більш жорстким.

Конрот похмурів і повільно перевів погляд на чоловіка у плащі. 

- Джонсон гадав? - холодно спитав дворянин, - Я вважаю він не та людина, яка робить щось не подумавши, чи корегуючись здогадками.

 Чоловік одразу замовк. Він знав, що будь-які розмови про пана Джонсона, ведуть до раптової смерті. Конрот глузливо посміхнувся і відпив міцного напою зі своєї склянки, що чимось нагадував кров і вдивлявся через нього в розлючений натовп своїми рожевими очима.

Скільки варта не намагалися розігнати людей, нічого не вдавалося і врешті-решт Конроти були вимушені піти на поступки селянам: батьку Віктора виписали довічну пенсію, як герою селища; чоловіку, що помер через напад лісового, було встановлено статую на лісопильні, як знак пам’яті, що саме комічне, з дерева; а указ про працю дітей, скасували, замість цього в найкоротший термін побудували і відкрили школу, запросивши викладати до неї вчителів з Жонтару. Все це було дивним, навіть не вірилося, що Конрот коли-небудь піде на таке, однак сталося, як сталося. 

Похорон ж Віктора Лема так і не провели. Батько хлопця довго вмовляв священника, однак той був непохитний у своєму рішенні. 

"Розумію твою скорботу, але нічим не можу зарадити. Вбивали себе, ваш син пішов проти волі Божої, і тим самим не може бути похований за звичаєм. Навіть якщо б знайшли тіло..." 

Батько хлопця вирішив не сперечатися. Все ж він не хотів сваритися зі святим, так як вони здається непогано ладнали, однак дружині це пояснити йому вдалося з труднощами. Не так складно звичайній жінці, як горюючій матері. 

"От все й скінчилося. Скажу чесно, я б так не впорався. Усе склалося на краще? Гадаю так. Значить ось він, щасливий фінал? 

- Мамо, я дома! – гукнув її Гохейн, роззуваючись з вулиці.

- Сину, а куди ти ще ходив? – питала мати з кухні.

- Що? Я тільки но зараз прийшов з лісу. Я ж казав, що йду замальовувати пейзажі.

- Хіба? Ти майже мить тому заходив додому, казав, що прийшов від батьків Віктора. Хіба ні? – мати вийшла до нього у вітальню.

- Закривай усі вікна та двері! - спохватився хлопець.

Розсипавши на поріг сіль, зачинивши усі входи та виходи з хати, Гохейн з мамою запалили на кухні свічки. У відсутність будь-якого протягу, вогники продовжували моторошно тремтіти.

- Має спрацювати, - витирав піт з лоба Гохейн. 

- Що за часи пішли, що нечиста сила ходить усіляка?! – сварилася мати, - Завтра ж в кличемо священника, нехай святить хату наново...

- І не кажи, - здихнув хлопець, - А де цей "привид" ходив?

- До твоєї кімнати заходив, щось там копошився, а потім ти прийшов...

- От чорт! – крикнув Гохейн і мов ошпарений помчався туди

- Сину, зачекай! - побігла за ним вслід мати.

Зруйнувавши перепону з солі, Гохейн влетів у двері з ногич ледь не зламавши їх. В кімнаті нікого не було, лише відкрите вікно і обережно покладена книга у червоній палітурці на столі, впали хлопцю в око. Він підійшов ближче і узяв її до рук.

- Чого ти побіг? - зайшла мама і одразу закрила вікно, - Гохейн?

Хлопець нерозуміючим поглядом роздивлявся сторінки, монотонно перегортаючи кожну з них. На слова занепокоєнної матері він не звертав уваги, проводжаючи хруст паперу своїм сухим мовчанням.

Книга називалася: «Опис життя рудих оленів. дослідницька праця Віктора Лема. Ілюстратор – Гохейн Дженко».

- А де ще одне? – перевернув він книгу, щоб його знайти, але його ніде не було.

У закутках лісу, де ми зазвичай з Віктором гралися, я поклав невеличкий камінець з написом: «Лем Віктор, роки життя: 2499 – 2510 рр, помер дитиною; Від друга, що ніколи не забуде».

Склавши руки, я встав навпроти камінця, злегка приклонивши голову, а сам думав про себе: - "Страх – невід’ємна частина людини. Жодна з емоцій не дана нам просто так. Страх – показник ціни усіх наших бажань. Людина може боятися з декількох причин: коли вона боїться втратити свої амбіції і ніколи не досягти їх, або коли нічого не досягнула і боїться більше ніколи не досягти… Тепер, задумуюсь над тим, що я і Зугор, це одне ціле. Він моя емоція, моє бажання. Хіба не кумедно? Я йду всупереч своїй волі, коли тікаю від нього, і навпаки, коли нерухомо стою. Людина така істота, що сама не розуміє чого бажає, через що постійно потребує підказок ззовні… Такою підказкою для мене є мій страх. Такою підказкою для мене був ти»

-  Я б не хотів покидати їх… Твоїх батьків, Віктор, але іншого виходу для себе не бачу. Та вони без мене не пропадуть. Кажуть, пенсію для твого батька виписали велику. Їм вистачить...

-... Ти вже помер. Так… Давненько тебе немає… Знаєш, твоя роль не така вже й проста, як мені здавалося. Важко когось підміняти. Якби ти знав, як це важко...

«Виправдовуюся перед могилою. Вона ж пуста. Навіть тіла немає. Знову говорю сам з собою. Знову.»

- … Настав мені час протоптувати свою стежину, - розвернувся я, - До зустрічі, друже.

Прийнявши вигляд Анатолія, того самого, з міста, я рушив в селище, проживати наступне, вигадане мною життя, але перед тим, пообіцяв собі, що більше ніколи не боятимуся, що ніколи більше не буду втікати, що ніколи більше, ніхто не відніме для мене найцінніше. Ніколи.