Одкровення

Лише тиждень потому, з неймовірних старань пані Ліліан, мене назад перевели у мою палату, що за цей довгий час вже встигла стати рідною. Анатолій схоже сильно скучив, так як говорив зі мною без перестану. Тільки раз спробувавши смак чиєїсь компанії, вже не зможеш назад повернутися в одинацтво. Для Анатолія це не було проблемою, а от мені ще потрібно було вирішити, як жити далі, якщо вийду... Що ж, про таке думати було зарано. 

Анатолій звісно не впустив можливості розпитати мене про те, де я стільки часу пропадав, і навіть будь у мене вкрай сильне бажання, я все одно йому нічого не розповів. По перше - я пообіцяв Ліліан, що цей інцидент лишиться у строгому секреті; по друге - не потрібно було в це ще й Анатолія вплутувати.  Все одно це ні до чого не призведе, а зайві переживання мені тим паче не потрібні. 

Я вигадав йому історію про те, як Мері та Ліліан у рамках реабілітаційного заходу провели мені тижневу екскурсію по Жонтару, наплітав йому про те, як ми ходили на ринок за покупками, як вони показували мені тутешню архітектурну спадщину, як ми влаштували пікнік у парку... Від такої солодкої брехні навіть мені ставало приємніше, ніби все так і було. 

- Диви, як посміхаєшся, - підмітив Анатолій, - Схоже ви  гарно провели час. 

- Так, друже, шкода що тебе з нами не було. 

- Годі тобі, в мене тут свій затишок влаштований, та і як тільки потрапив сюди, то ми теж виходили на прогулянки, але давно це було...

- А чому припинили? - запитав я

- Набридло. 

Цілком ймовірно, Анатолій і не збирався більше виходити назовні. Чомусь від цієї думки мені ставало якось не по собі.

- До речі, щодо твоїх виставок... Вже придумав щось нове? Коли буде наступна?

Анатолій замислився. 

- Гадаю або ніколи, або через років так з десять...

- Так довго? Ти щось дуже масштабне готуєш? А поділишся? Можливо допоможу чимось?

- Ні, Віктор, я просто хочу... Перестати. На деякий час.

- Не втрачай надії! Ти точно вийдеш звідси! Я говорив з Мері і Ліліан, вони вірять, що...

- Я знаю, Віктор, просто нікуди не поспішаю.  Використаю час з користю та добряче підготуюся, не потрібно так переживати, краще за себе подумай. 

- Навіть якщо так, що ж ти будеш робити, протягом такого пласту часу? 

- Нічого, - розвів він руками, - Ти питав у мене, що я їм такого приготував? Пусте полотно, ось що! 

- Пусте? Без нічого?

- Саме так.

- А якщо вони не приймуть його? 

- Вони й готові роботи не приймали... Якщо ж буде так, тоді принесу ще раз, те саме.

- Маячня якась...

- Можливо, але яке люди можуть мати враження від неіснуючого? Відповідь - ніякого. Ти ж ще пам’ятаєш нашу першу зустріч?

- Ще питаєш, звісно пам'ятаю. 

- Віктор, наша зустріч вплинула на мене певною мірою, змусила замислитися, стала рушієм для того щоб рухатися в правильному напрямку,  сподіваюся і на тебе вона мала не менший ефект... Ти став моїм натхненням на цю роботу, - він дістав з під свого ліжка продовгуватий згорток тканини, з якого вигорнув одне чисте полотно і розгорнувт те перед собою, - Зараз, тут нічого, але через рік, з’явиться немовля, яке не існує. Через десять років, там буде хлопчик, як ти, якщо б ми ніколи не зустрілися. Хлопчик, якого не існує... Як тобі назва? 

Інші люди просто б покрутили пальцем біля скроні, і я б з радістю до них доєднався. 

- Як на мене, це занадто абстрактно. Твоє пояснення зрозуміле, однак вони можуть не зрозуміти.

- Абстракції не буває забагато, Віктор. Увесь наш світ - абстракція, просто ми звикли до її закономірностей і форм, стали називати це реальністю, буденністю. Ми придумали назви речам, задля власної зручності. Я довго думав, і дійшов висновку, що насправді, як ми тільки зустрілися,  то ти був правий, але не повністю. Імена існують тільки для нас, Віктор, а там де немає людей, де немає вух, немає тексту - там і ім'я немає цінності. 

Я мовчав, не знав що йому на таке відповісти. Анатолій обережно скрутив полотно і загорнув його назад у тканину, поклав під ліжко і став нерухомо дивитися на мене, як я на нього. 

- Скажи, тільки чесно...

- Що? 

- Я збожеволів? 

- Не знаю. 

- Тобто? 

- Ну, не впевнений я. Якщо ти і божевільний, то не більше за мене. 

Серед тиші, ми одночасно засміялися, без відомої на те причини. І про яку ж різницю у віці писав Коніванц? Анатолій ще старший за нього, але ладнаємо ми чудово. Ми знаємо одні й ті ж слова, користуємося одними й тими самими виразами, навіть думаємо дещо однаково, хоча іноді мені чесно кажучи буває складно його зрозуміти...

Можливо,  я все ж недолюблюю дворян? А можливо я в цілому людей не люблю? Не буду брехати, людські взаємини напевне найскладніша для мого розуміння річ. Я можу когось образити, навіть цього не збагнувши, і мені пригрозять смертю, якщо не вб'ють взагалі; можу підступно зрадити, і замість покарання мене з якогось дива пробачать; можу запропонувати кумедну дитячу забавку, і наректи друга на загибель... Я не знаю коли вчиняю правильно, а коли ні. Не можу дати конкретної оцінки своїм діям та їх наслідками. Мені важко зрозуміти інших... Точно. Проживши стільки років я так і не навчився банального... розуміти людей. 

А раз я не зміг зрозуміти сам, значить мене навчить хтось інший. Після моєї витівки було передбачувано, що у спокої мене тепер не залишать. З того моменту, Ліліан стало щодня навідувалася до нас в палату і забирала мене з собою, на "індивідуальні заняття". Відмовити я не міг, тому доводилося йти, незрозуміло куди і незрозуміло для чого. 

Кожне заняття Ліліан починала з таких слів:

- Отже, Вікторе, - промовляла вона всадивши мене за парту перед собою, - Як почуваєшся? 

- Добре.

- Не помічаєш за собою нічого дивного? – це питання завжди слідувало після.

- Тобто? 

- Можливо якісь галюцинації? Провали в пам'яті? Кошмари?