Божевільна втеча

В один з днів, по обіді, Мері, як завжди повела нас в бібліотеку на "читацьку перерву". Зазвичай там обиралася не провокативна коротенька книга, щось типу невеликої наукової праці з поверхневою думкою та висновком, чи збірка любовних віршів, іноді траплялися і мемуари різних людей, що жили у різний час. Загалом, нічого такого де малося б місце жорстокій битві, чи краплині крові. Мене така забава не дуже приваблювала, але робити нічого, та й пропускати перерву протягом дня не найкраще ріщення.

Однак в цей раз нас з Анатолієм чомусь розділили. Його повели далі по коридору, тим часом як мене, Мері відвела в сторону.

- Що трапилося? - відразу запитав я у неї. 

- Якщо будеш поводити себе тихо, то покажу тобі дещо, - вперше почув я, як Мері говорить пошепки.

Я схвально хильнув головою і гігантка стрімко потягла мене по коридору. Все відбувалося з таким поспіхом, ніби ми робили зараз щось заборонене. Що саме? Цього я зараз знати не міг, а тому все ж перепитав:

- Мері, куди ми так поспішаємо?

Ми стрімко пролітали крізь коридори, що здавалися безкінечними. За весь шлях, ми жодного разу нікуди не звертали. Наскільки ж ця лікарня насправді велика? 

- Тихше, не турбуй інших, - невдоволено прошипіла вона з запізненням і залишок шляху ми пройшли мовчки.

Звісно у дорозі я чув "інших", про яких згадала гігантка. Приглушені болісні стони хворих просочувалися крізь стіни, ніби якась зараза. Таке відчуття, ніби вони затягували мене назад, занурювали у пітьму з головою, однак щоразу міцна рука Мері виривала мене звідти і я знову повертався у реальність. 

Здається в цій частині лікарні мені бути ще не доводилося... Темрява навколо нагадувала якийсь дикий ліс, куди жодного разу не ступала нога людини. Вона була набагато похмуріша й зловісніша, аніж будь-яка, що я бачив до цього. Створювалося враження, що ми з Мері тут перші люди взагалі. Тоді чий це стогін за стінами? Хіба не пацієнтів? Зрештою, щоб не зійти з розуму і не слухати той жахливий плач цих бідолашних, я затулив вільною рукою вухо і став наспівувати неіснуючу мелодію, щоб відволіктися. Це допомогло.

Довго я не проспівав, Мері нарешті провела мене через те царство мороку, чому я був їй дуже вдячний. Ми сповільнилися, гігантка відпустила мене, через що стало трохи моторошно. В пітьмі вона рушила до якихось здоровезних воріт, що для неї скоріше слугували дверима, і з грохотом відімкнула декілька масивних сталевих щеколд, після чого ворота зі скрипом відчинилися. Вона знову узяла мене за руку і провела через них, після чого ми опинилися... 

На вулиці? Справді? 

В непідготовлені очі миттєво вдарило справжнє сонячне світло, у ніс закралося різношерстне вуличне повітря, сповнене міського життя. В цей раз, місто заграло для мене зовсім іншими барвами. Воно було мов миска намішаних в різнобій страв, яку поставили перед голодуючим. Тепер нас не розділяли стіни карети та грати на вікнах, тепер я міг насолодитися ним по справжньому.

Перед нашими очима, здавалося пролітали сотні людей, настільки різних і не схожих один на одного… Я старався чітко вдивлятися у нові обличчя, скурпульозно намагаючись запам’ятати кожне з них якомога краще. Мозок давно відвик від такої різноманітності, та що ж там, майже півроку я не бачив інших людей, окрім Анатолія та двох медсестер гіганток. Лише зараз я помітив за собою, що я цілком встиг забути про справжнє життя, що без моєї участі вирувало тут, коли сам я був за товстими стінами лікарні. Це мене дуже налякало. 

В моменті, я згадував усі барви світу, мружився від їх необ'ємної кількості, щосили намагався запевнити себе, що я насправді нічого не забув, і що швидко адаптуюся і все буде в порядку. 

А в той же час я став відчувати непереборний жах перед тим, що мені доведеться знову потрапити за стіни лікарні, що мій подив і дивна радість - мимолітні. 

" Ні... Я готовий терпіти це пекло перед очима скільки завгодно, однак туди я більше..." 

- Куди хочеш навідатися? – знову повернула мене у реальність Мері, як робила раніше.

- А… що тут є?

- Сліпий, чи що? Подивися навкруги, ми стоїмо зараз навпроти головного ринку міста. Тобі що, мало буде? 

І справді… Чому я з самого прибуття його не помітив? 

Від кількості різних палаток, прилавків і кіосків навкруги, очі ще більше розбігалися, а у вухах, дзвеніло через монотонне нерозбірливе гудіння натовпу в якому я не міг розібрати жодне слово. Подив змінився апатією і байдужістю. Усе це для мене здавалося пустим, тим, що не може викликати жодного інтересу, або ж я просто не здатен був зараз його віднайти. 

Я розгубився.

Добряче протрусивши головою, щось собі надумав і навмання вказав на випадковий кіоск, лиш би не стояти на місці і не дратувати Мені ще більше. Можливо так і до тями прийду швидше. Мері зиркнула туди куди я вказав пальцем і неодмінно мене туди потягнула. 

За прилавком фруктів, стояв тонесенький, як палка хлопчина, зовнішності природженого торговця: трохи бороди, густих брів, крихітку харизматичної усміхненості, що не сходила з його лиця ні на йоту і кумедна червона шапочка, що доповнювала цей стандартний образ. Схоже, що справи останнім часом у нього йшли добре, інакше чого йому настільки відважно посміхатися? 

Тільки но, він зачув тупіт здоровезних ніг, що стрімко наближався до нього, то одразу став зазивати нас до себе, ніби ми й самі не дійшли: 

- Найсоковитіші фрукти з усього Світу, серед цілого Жонтару, лише тут! Підходьте, розглядайте, та купуйте! У мене  - лише найкраще! - вміло голосив він на весь базар, хоча очевидним було те, що кличе він саме нас. 

"Ну й зазивала! Справжній торгаш" - обридився я від його гучного лепету, який тільки більше створював шуму в вухах. 

Люди на ринку, забачивши гігантку, як могли, намагалися її оминати, тому через увесь натовп ми йшли, як напролом. Нарешті побачивши нас зблизька, купець збагнув, чому тупіт ніг був настільки виразний і гучний, але все одно продовжив прикликувати.