...Написати картину внутрішнього світу

Дні пролітали непомітно, особливо коли в перший час я просто намагався виспатися. Ліжка тут були значно гірші за ті, що були а маєтку, але й в порівняні з тим ковадлом на якому мені останній час доводилося спати вдома у Віктора, це було небо і буквально, земля. Навіть уявити важко, як я буду виживати там, коли повернуся...

Якщо повернуся.

На диво, всі мої найжахливіші побоювання так і не справдилися. Кожного дня, гігантки, Мері і Ліліан, так вони представилися, особисто готували нам з Анатолієм щось нове і в їхній майстерності до кулінарії засумніватися не доводилось. Іноді вони й нас залучали до приготування їжі, однак це було досить рідко, а воно і не дивно, все ж на кухні зберігалися ножі...

Загалом, Мері та Ліліан завжди були поряд. Ми постійно ходили бавитися у різні спортивні ігри в простору облаштовану для цього залу, так як на вулицю нас ніхто випускати не збирався, після чого ми зазвичай сідали і обговорювали різне, читали по вечорам казки й інші історії, які знаходили у тутешній бібліотеці. Жодних препаратів, чи насильницьких дій до мене не застосовувалося, хоча про них з побоюванням досить частенько згадували батьки Віктора прямо перед моєю відправкою, але не зважаючи на власне хибне відчуття комфорту, мені зовсім не складно було здогадатися про справжню суть цього місця, яку так старанно намагалися приховати. Мері та Ліліан не єдині лікарі тут в закладі, вони одні з лікарів котрих приставили до нас особисто, як провідників та наглядачів за нашим прогресом до "виправлення". Та й зрештою лікарня надто велика з зовні, а це дає в свою чергу розселити  пацієнтів подалі один від одного. Навіть крізь товстезні стіни, іноді по ночах можна було почути глухі крики у віддалених палатах, що наводило на думку, що мені в цілому просто пощастило. 

Що ж до мого сусіда, Анатолія, то він з часом розкрив себе, як доволі цікаву, неординарну особистість. Він хоч і був на два десятки років старший за мене, однак перешкод це між нами не створювало, так, як я, так само, як і він, спокійно вмів писати й читати, все ж інше - діло наживне. Анатолій сам був родом звідси, з Жонтару, однак потрапив у психлікарню  через, як він казав "нерозуміння суспільством його самовияву у мистецтві". Він розповів мені всього раз, і більше ми про це не згадували.

 - Уся свобода волевиявлення людини - ілюзія для ідіотів, - вважав він, - Усе керується забобонами, що прогнили у людських головах. Цей світ виявляється не для усіх, Віктор: вулиця, свобода, повітря -  для так названих "адекватних". Якщо ж тебе визнають неадекватним, тобто якщо ти не як усі, то милості прошу, готуйся просидіти тут в психлікарні до кінця своїх днів, - розчулено вказав він на сірі стіни, що оточували нас, -  Ця сірість гнітить мене, давить, та й тебе звісно також, хоча моментами починаєш себе заспокоювати, що так все й має бути, що стіни не тримають тебе, це ти сам не хочеш їх покидати... Віктор, і все це покарання на увесь залишок твого життя, лише за твої власні бажання, які несеш з народження. Навіть уявити не можу, як тобі, малій дитині важко, якщо я, дорослий чоловік відчуваю страшенну тугу... Який ж звір тебе сюди відправив? За які гріхи дитино? 

- Не бери собі на душу, - сказав я йому, - Сидимо тут разом та й проблеми наші схожі. Гадаю, ми несемо однаковий тягар, тож не звалюй на метр більшу частину, тим паче не ти мене сюди запроторив. 

"Вибачай, Анатолій, однак зараз ти точно не той з ким я готовий би був ділитися своїми гріхами... Та й ці слова про однаковий тягар... Чи дійсно я так вважаю?".  

-  Ось що я тобі й казав, ти розумний хлопець, Віктор, ще й добрий серцем. Уявити важко як би мені прийшлося, якби тебе "не існувало", - Анатолій посміхнувся на мить, однак посмішка з його обличчя тут час зникла, і змінилася гримасою невимовного жалю до самого себе, - Господи... Я сиджу тут вже близько п'яти років, Віктор... я... Я ж геть забув, як виглядають ці кривенькі, мініатюрні домівки у Жонтарі... У Жонтарі, Віктор, а не в моєму домі... 

Через ці його мимолітні виливи душі, мені справді ставало шкода Анатолія, хоча чи буде іншим людям так само шкода мене, коли вони почують мою історію? А чи взагалі я хочу і можу комусь її розповісти?

Окрім ярлика "нездорового", Анатолій також був спеціалістом у різних галузях, так як ще будучи вільним він довгий час невпинно навчався. Його майстерна рука простягалася: від живопису до літератури; не обходив він стороною й усілякі точні науки, такі як: математика, фізика, тощо. З дня у день слухаючи його лекції, я ніяк не міг збагнути собі, як такий інтелігент спромігся потрапити сюди, але факт того, що все ж ми разом знаходимося у психлікарні, вимагав від мене певної обачності. 

- Ну, і довго ще? – нетерпляче постукувала ногою Мері.

Гігантатка сама по собі була досить нервова, особливо коли діло стосувалося очікування або ж простого перебування на одному місці. О, ні, Мері й секунди без крику та невдоволення не могла простояти нічого не роблячи. Така вже вона була, гіперактивна та занадто емоційна, ніколи нічого не приховувала від інших, проста була, мов дошка, все говорила прямо, але в той же час була по своєму турботлива й відповідальна, коли це необхідно. 

Від таких її нервів, з кожним стуком її кремезної ступні в кам'яній підлозі утворювалася ще більша вм’ятина, а так, як ми знаходилися не на першому поверсі, то цілком можливо, що десь посеред будівлі, труха зі стелі могла падати комусь на голову. 

Від нудьги, я й сам трохи відволікся, вже й не зважаючи на гуркіт навколо. Ми з сестрами Мері та Ліліан всілися  на стільцях, перед стіною, на якій висіла невідома картина,  що була накривана якоюсь тканиною. Це був новий шедевр Анатолія, його прямий білет на волю. 

Як я дізнався, основною умовою для його звільнення - є створення якогось витвору мистецтва, що має сподобатися обом споглядачам, імпульсивній та дещо грубій Мері, та її повній протилежності, спокійній і розсудливій Ліліан. Це мало бути щось вкрай ідеальне, без жодної лишньої деталі. Це щось, мало розташовуватися десь по середині серед усіх загальнолюдських вподобань.