Традиції

Дорослішання... Певний час, який провів у цьому житті, я й не задумувався ніколи про справжнє значення цього слова. Що то таке? Дорослішати? Як це відбувається? Перед очима в мене були лише вже дорослі, яких щоб побачити мені потрібно високо задирати голову, і ще малі, обличчя яких я міг розгледіти без усіляких труднощів, зростом такі, як я сам.

Весь цей час я не звертав увагу на вік, так як вважав це не суттєвим. Розуму вік мені не додавав. Хіба що невеличку краплину... Статусу? Теж ні. Яка різниця скільки тобі, якщо ти лишаєшся сином дворянина і все рівно йдеш з маєтку коли тобі заманеться? Тут малося бути щось інше...

Що ж тоді означає, це дорослішання?

Виявляється, моя допитливість мала свої межі. Тобто, я хотів, щоб це було не так, однак схоже мої бажання теж не завжди справджуються. Виявляється існують у світі деякі речі, які просто хочеться не знати, ніколи на них не натрапляти і відгородитися товстезною стіною. Такої думки вже довгий час дотримуввлися мої батьки, тому корегуючись своїм особистим враженням від пережитого, вони усіма силами намагалися мені це сказати. "Не ходи в селище, не май справ з тутешніми дітьми", - Ось речі, яких вони мені ніколи не бажали, яких я, як слухняне й поважаюче своїх батьків дитя, мав уникати. Втім, люди ніколи не вчаться на помилках чужих. Слова - це одне, а картина хаосу перед очима, емоції пережиті від краху... Ось найкращий і схоже, єдиний мій вчитель.

Можливо це усвідомлення і було першим етапом мого дорослішання. Потроху я почав розуміти своїх батьків, коли такі речі, речі яких хотілося би ніколи не знати, такі специфічні особливості дворянського походження, незабаром з'явилися й у моєму житті, як би я не хотів щоб їх ніколи не існувало.

Сталося це, коли мені виповнилося повних дев’ять років. Після пишного святкування, за древнім дворянським звичаєм, до мене приставили особисту слугу, дівчинку мого віку, дочку одного заможного селянина, втім, не місцевого. Нині, світ працював так, що кращим рішенням для батька був фактичний продаж своєї кровинки дворянам, заради її майбутнього добробуту, аніж марні намагання вибудовувати їй якесь інакше, щасливіше життя. Дівчинку до речі звали Каллія. 

Отож, звичай цей полягав у тому, що до хлопчика-дворянина, по досягненню дев'ятирічного віку, приставляли служницю, яка мала за свій головний обов’язок виконувати будь-які прохання чи накази свого юного пана, без можливості відмовити. Для дівчат дворянського походження звичай залишався подібним, різниця лиш в тому, що в їх руки віддавали виключно хлопців. 

Таких слуг називали "манекенами", так само як і штучні фігури, на яких люди споконвіку відтворюють свої різноманітні, найпотаємніші фантазії. Приблизно така сама роль судилася і цій прислузі - слугувати своєрідною лялькою, пробою пера для молодих дворян, щоб прослідкувати за їх діями та рішеннями по відношенню до живої істоти, подібної до них, що не може відмовити. Це нібито білесеньке акуратне простирадло, як перевірка на те, чи не замастиш ти його чорнотою власних помислів. 

Таким чином, з давніх-давен визначалася придатність дворянина до правління, ведення стосунків, питань самоконтролю та емпатії. Тих же, хто яким-небудь чином шкодив своїм манекенам, або навіть доводив їх до смерті, всіляко сторонилисяв суспільстві, і справ з ними зазвичай ніхто не мав, тому для усієї дворянської молоді цей етап життя був ледь не найголовнішим для подальшого існування в соціумі. 

В свою чергу я зовсім не переживав і був цілком впевнений, що не провалюся й покажу себе максимально гідно, але з іншого боку на звичай цей мені було абсолютно начхати. Шкода звісно, що не чхати було моїм батькам та іншим дворянам, а значить, міцно стиснувши зуби я насилу прийняв такий люб'язний їх дарунок, живу ляльку у своє вільне користування. 

Каллія  з самої першої нашої зустрічі видалася мені взагалі неадекватною, хоча, щодо ситуації, у якій дівчина опинилася, вона поводила себе найадекватніше з можливого. Одним словом – підлабузниця, що боялася мені хоч слово мовити. Незважаючи на юний вік, Каллія вже вміла готувати, шити, прати, читати та писати, чим переганяла більшу частину населення світу, в дечому, навіть самого мене. На початку вона завжди намагалася завести зі мною розмову, будь-де, будь коли, будь про що, головне, щоб в результаті цієї вистави показати мені, що наші інтереси збігаються, хоча все це був очевидний обман. Схоже справді незадовго до нашого знайомства, їй наказали ознайомитися з усіма моїми об'єктами інтересу , щоб втертися мені в довіру, однак Маніпуляції Каллії не дивлячись на всі ці її намагання з тріском провалилися, так, як я від початку знав першочергову ціль – слідкування за мною, вивчання мене, спроба прочитати, немов відкриту книгу. Через це, ми часто сварилися з нею, про нормальні відносини чи про примирення не йшло і мови. Ба більше, в крайніх випадках мені навіть доводилося застосовувати силу. Виключно психологічну, але що мені ще залишалося… 

А їй - хоч би що! Скільки б я на неї не кричав, скільки не ображав та не грубив їй, вона постійно продовжувала штучно посміхатися мені прямо в обличчя і поводити себе не природньо, мов якась лялька, на яку вона походила зовнішністю, ні на мить не виходячи з образу слухняної дівчинки, яку я так безсовісно гноблю. Що ж, цим у Каллії кепсько виходило викликати у мене жалість.  

«Вона чудесна! - захоплено відкликалася про неї моя матір, драматично складаючи руки на грудях, - Тобі так пощастило, синку! Така здатна, так ще й на лице вродлива…». 

Дійсно, можливо своїм миловидним виглядом їй і вдалося обдурити мою матір, однак мене, Каллії обдурити не вдавалося. З самого початку я був здатен вбачати її злобу, яку вона так ретельно приховувала. В очах, поміж щирої ласки та покірності, мали місце зневага та ненависть. Намагаючись помститися мені, за мою "пронизливість", вона постійно докладала на мене батькові, постійно поправляла за будь-якої нагоди, вказувала на мою недосконалість, смакуючи кожен момент, кожну таку можливість, що їй випадала.