Звір, з людським серцем

- Мені страшно, - почувся жалібний дівочий голос, що разом з гірким плачем, стелився по підлозі.

Мені ніби камінь в голову прилетів, так я смикнувся, ледь не підскочив на декілька метрів догори. Я сидів на шкіряному дивані, склавши ноги навхрест, глибоко відкинувши голову назад. До речі, та нестерпно боліла, мов от-от розколеться надвоє. Схоже, такий об’єм інформації на мене погано вплинув. Обличчя, образи, статури, волосся… Усе змішалося, через що напевне й зір погіршився. Майже нічого не бачив зараз. Я протер очі, намагаючись розгледіти бодай щось. Якась коричнева цятка повзала у мене на плечі, але я її швидко змахнув з себе, не надавши значення. 

Мій різкий рух, також супроводжувався жіночим істеричним криком, що я також помітив не одразу. Мене зараз більше цікавило, чи довго я тут лежав, і що взагалі зараз на вулиці робиться. Яка погода, до прикладу? Гострим поглядом я пронизав, перелякані очі дівчини, що тремтіла мов тоненька стеблинка на вітру, стоячи на чотирьох копитцях.

«Це як планку вистояти, - думав я, - І довго вона так?».

Знехтувавши її моральним станом я підвівся. Та від переляку впала, вдарилася підборіддям і шкребучи копитами по підлозі, намагалася відповзти. І все це в супроводі слини, якою дівчина ледь не давилася, кашлю, крику й кулюжі сліз…

Я підійшов до вікна, і злегка відтягнув штори, які, схоже сам і затягнув. На вулиці щось між ранком і ніччю. Тихо, вітру нема. Тепло, як завжди. 

Я повернувся назад і важко припвв на диван, притримуючи рукою голову, що так і хотіла з’їхати нижче. Дівчина продовжила панікувати. Її світле волосся, було зав’язане в звичайного, довгого хвоста, але через нерви та активні фізичні навантаження, вони була вся розпатлана. Це чимось нагадувало конячу гриву. Я вирішив глянути, в чому зараз одягнутий. Ні в чому. Не добре…

- Досить тобі, - благав її я, намагаючись сказати це, якомога м’якше, бо її виск і гомін ще більше тормошив голову, що гуділа зараз, як той вулик оскаженілих пчіл.

Вона стихла, і важко дихаючи, з обережністю глянула на мене, примружуючись.

- Що тут відбулося?

- Ти…Ти… - вона знову розридалася, так нічого й не сказавши

«Зрозуміло ж, що діалогу з нею зараз не побудуєш…».

Я піднявся і рушив до неї. Дівчина завила ще сильніше, спробувала втекти, але знову зазнала невдачі і впала. Нахилившись, я доторкнувся до її ідеально гладкої і такої ніжної на дотик шкіри, але в переміш з цим мені в руки повернувся той жах, холод, потрясіння і та безвихідність, яку донині відчувала вона. Я швидко прибрав руку, мов обпікшись, хоча скоріше обморозивши її. 

«Я звір, від якого здригаються людські душі, - з жахом усвідомив я, - Зугор… Ось моє внутрішнє».

Підвівшись, я облишив її і рушив до виходу. В хаті ніби ураган пройшовся… Перекинуті меблі, розбиті вазони, навіть тріснута в деяких місцях глиняна підлога разом зі стінами.

«Невже це все я?».

А запах тут… Двері з вікнами схоже були зачинені довгий час, тому повітря тут було затхле, так ще й змішане з запахами сечі, та якоїсь поцвілої їжі.  

Я зірвав чорний плащ, що висів на гачку у вітальній, і накинувши на голову капюшон, зняв з дверей колодку і вискочив на вулицю.

Виглянув на хатину. Це десь ліва частина селища, якщо дивитися від корчми, як мені здалося на перший погляд. Дряхла, старенька хатка, ні чим не виразна, навіть навпаки, вона видавалася бідовою, тому мало кому захотілося б зайти всередину. Але цю хатинку я бачив вперше. Значить, як я зміг вислідити тут племінницю Теодори? Схоже, не на довгий час в мені відкрилися супер сили, які мені ніколи не зрозуміти. Нехай так, мені потрібно зібрати усе до купи і дізнатися, скільки горя я вчинив за той період…

«Дасть Бог, то не вбив нікого…».

Приблизно через годинку, двері хатинки знову протріщали і відчинилися. Затхлий запах вщух. Усі вікна були відкриті на всю широчінь. Тобто ні, вона їх не відкривала, а розбила чимось, але результат один.

Дівчина з переляку вибігла у вітальню. Руки й ноги до неї нарешті повернулися, але було з ними щось не так. Почервонілі, пошарпані, навіть покусані деінде.

«Вона це сама з собою зробила?».

Дівчина була всю бліда, як те молоко. Губи потріскалися, волосся, яке вона розв’язала, мов сухе сіно. Вся вона трусилася, і це від неї ще довго не піде.

Забачивши мене, дівчина розплакалася і кинулася в обійми. Я, як покладається джентельмену, міцно її обійняв у відповідь. Її нічна сорочка всю була у плямах та й якась волога, загалом. Вона облягала тіло дівчини, мов вона взагалі була без одягу. Ще й промерзла вона, всю до кісток, хоча на вулиці та й в приміщенні було досить тепло.

- Хазен…- вдавлювалася вона мені в груди, - Господи!

Вона закричала, і ледь не зірвала з мене плащ, почала битися, кидатися… У людини психоз, це точно. Я силоміць, знову притиснув її до себе, і не відпускав, поки не заспокоїться.

- Спокійно, дорогенька, все позаду… Все позаду…

Через декілька хвилин, я узявши її на руки , зайшов на кухню. Скоріше туди, що від неї лишилося. Я всадив дівча на стілець, але тільки но я трохи відійшов від неї, як та одразу вчепилася мені за плащ.

«Робити нічого", - подумав я, - і всадив її собі на спину.

Було важко, до такого я звісно не звик, але іншого вибору у мене не було. Я набрав у каструлю води, нагрів її червоним кристалом, що валявся в пропаленій дірі на підлозі, потім перелив окріп у кухоль і почав перемелювати зелені кристали, що я знайшов у внутрішньому кармані плаща. Без сумніву, це був плащ Хазена. Така людина, як він, завжди краще перестрахується, аніж вийде на вулицю непідготовленим. Нічого гріха таїти, я такий самий. Ми обидва – параноїки.

Коли стружка була готова, я засипав її до окропу, після чого накидав різної трави, яку назбирав біля хатини. Це було всіляке звичайне зілля, яке я вкинув для трав’яного смаку напою.

Далі, я поставив кухоль на стіл, добряче його перемішав, і дав його дівчині.