Вас вітає Психлікарня Жонтару!

Дзеркало відкрило мені правду. Я став виглядати, як Віктор, без можливості повернутися до свого справжнього вигляду. Таке відчуття, мов мої лице та ім'я були стерті зі спогадів інщих людей, ніби Віктором мені доводилося бути завжди. 

З таким змиритися було неможливо.

Звісно моє нове життя почалося з протестів. Я й гадки не мав, що моєму товаришу так худо живеться. Прокидайся щодня з самого рання, самостійно вдягайся у незрозуміле шмаття, лиш щоб не виходити голим, на сніданок смакуєш помиї, та чорт забирай тут навіть не знають про існування кави! А це я ще не зважав на пануючий навколо сморід, до якого хоч і з складнощами, але все-таки  звикнув.

Як в таких умовах взагалі жити? Годувати тих брудних тварин, переступаючи ледь не босоніж по їхньому лайну, сапати город від ранку до вечора взагалі не маючи спочину? В мене навіть не було часу книгу почитати... Та що ж там! Книгами тут і не пахло! Ситуацію ще більше загострювали постійні нападки комах, від яких спасіння не було й постійні докори тих двох людей, яких Віктор кликав "батьками". Всюди павутиння, всюди бруд, я вже й не пам'ятаю коли і де я бачив щось віддалено чисте й неушкоджене... Невже так живуть усі на світі люди?

 Я всього прожив тут від сили тиждень, а нерви мої вже не витримували. В голову закрадалася думка, що все таки краще мені було тоді померти, лиш би не переживати це все знову. 

А ці Вікторові "друзі"? Спершу іноді навідувалися до мене, жаліли, намагалися якось виразити співчуття, але ж я їх навіть не знаю! Чесно кажучи, до останнього думав, що я єдиний друг Віктора, але реальність видалася зовсім іншою, як завжди.

- Сину, прокидайся, - лагідно почала будити мене "мама".

В очах усе мерехтіло, а хутра, якими я вкривався на ніч почали гидко відлипати від тіла. Це найгірший ранок, який у мене коли – небудь був, та й ніч була не краща…

- Вікторе, я розумію, що тобі важко, не кожен потрапляв в таку ситуацію, особливо у твоєму віці, але потрібно жити далі. Ну ж бо! Вставай…

Тільки вона спробувала зняти з мене ковдру, як я різко вигорнувся звідти і вдарив її по руці. Мати жахнулася й відступила від ліжка. 

- Йди до чорта, плебейка! - проричав я. 

Це було помилкою. Від сказаних мною слів, вона поблідла, вхопила мене за вухо і потягла до батька у вітальню.

 Чоловік спокійно збирався собі зранку на роботу, ні про що сильно не задумуючись, як тут в його спокій увірвалися ми. Мати смикнула мене за вухо так боляче, що я випрямився, як солдат на службі. Жінка поглянула на нічого не розуміючого чоловіка, задрижала, заплакала, ніби на собі відчувала увесь біль, що завдала мені.

- Ти чув це? Чув? – з якимось докором звернулася вона до батька, - Диви що він виробляє! Ти батько, розбирайся з сином! - вона підштовхнула мене до нього, а сама, вийшла ридати на вулицю.

Ми з "батьком" стали дурнувато дивитися один одному в очі, без певної теми діалогу. Він підійшов ближче, я насупив брови і тримаючись за червоне вухо, спробував щось сказати.

- Вона сама…

Я не договорив, як він  видав мені добрячого ляпаса, від якого я повалився на підлогу і сам заплакав.

- Як ти розмовляєш з матір’ю, негідник! – грубо прогарчав він, - Ти знаєш, через що вона пройшла, щоб народити тебе? Це тобі не смішки! – його голос ніби ламався від кожної спроби перейти на тон вище.

Я мовчав, точніше втирав у щоки сльози. Батькова рука задрижала, а в душу скоріш за все закралося нестерпне відчуття провини. Він тяжко зітхнув, перед тим як продовжити:

- Що ж з тобою трапилося Віктор? Переживаєш за смерть друга? - він привстав на коліно переді мною, - Я... Я розповім тобі зараз дещо... Гірку правду світу, з усвідомленням якої усім доводиться миритися… Коли я був малий, трохи менший аніж ти зараз, трьох моїх добрих товаришів загризла зграя голодних псів, коли ми разом гралися трохи поодаль від селища. Собаки ті прийшли з міста. Озлоблені, з почервонілими очима, з цупкою слиною, що звисала з їх розідраних у м'ясо пащ, що вони самі собі обгризали від голоду... Однак тварини були не винивуваті, це люди накупляли собі живих іграшок, а як набридли, то й викинули на вулицю, через що тих спіткала така страшна доля. 

Я тримався за щоку і плакав, пропускаючи усе, що він говорить поміж вуха. До цього мене ще ніхто не бив. Ніколи.

- Я це все до того, що не потрібно зупинятися на травмуючих життєвих моментах, яких в тебе ще буде вдосталь, краще продовжити рух, йти далі, але з переосмисленням і навчанням на подіях минулого. Саме через те, що трапилося з моїми друзями в дитинстві, я й став дресирувальником, знаючи, що це навіть ремеслом не вважають, знаючи, через які труднощі мені доведеться пройти, щоб мене визнали, а не вважали за божевільного. "Прислужувати тваринам" - ну й маячня, скажи, Віктор? Віктор?

Я навіть не поглянув на нього. Він зробив зніяковіле обличчя, потім почухав себе за кудлату бороду і сказав: 

- Добре... Йди, краще вибачься перед мамою і сідай їсти. Поговоримо про все, коли я повернуся…

- Навіщо? Я не хочу так жити! Не з вами брудними неуками!  Ви ж ні чорта не знаєте в цьому житті! Де в цій хаті, хоча б одна книга?! 

- Як... хто... Що? - чоловік очманів від почутого і не міг навіть зв'язати слова, - Ко... коли це тобі стали цікаві книжки взагалі? Знаєш скільки хоч одна коштує? Чого я взагалі відповідаю... Віктор, щоб тобі! Я розумію, що ти дружив з дворянином, але ми живемо зовсім по іншому, тому... Не мороч мені голову... Негайно пішов до матері! - голос його слабшав з кожною спробою на мене крикнути.

- Ви, як ті дикуни проживаєте день в день тільки щоб собі животи набити якимись недоїдками! Навіщо ви продовжуєте жити?! -  рявкнув я на нього.

Його спроба вдарити мене вдруге провалилася. Рука перестала слухати чоловіка, ледь не вдарила його самого, але з цим я впорався краще за неї. Похапцем підскочив до нього і від душі вгамселив з кулака в щелепу. Мені все одно було вже байдуже 

Мені поставили тарілку з їжею і кухоль води, після чого зачинили на ключ у Вікторовій кімнаті. Через стіну була ледве чутна розмова подружжя.