Мій Вибір

Після пишного святкування, я ще довгий час не наважувався йти до Віктора, хоча ще здавна попереджав його, що у мене скоро день народження, і що я обов'язково принесу йому шмат священного дворянського торту. Від такого подарунку Віктор аж засяяв. Коли ж у нього ще видасться така можливість, якщо й самі дворяни куштують його всього раз в житті? 

Шмат торта то я зберіг, але бажання йти, кудись зникло. Дивне відчуття… Ми стільки часу дружили, та через слова Коніванца усе  має припинитися? Закінчитися і забутися, як просте непорозуміння, як безглузда мрія якій не дано збутися?

Ні, так вчинити я не міг. Я змусив сам себе все ж принести той торт, і дивлячись йому в очі прийняти своє одноголосне рішення, раз і назавжди 

«Це я зроблю сам».

Оминаючи коридори маєтку, беручи у руки згорток з вже посохлим тортом, виходячи за брами та крокуючи стежинками до окраїни лісу, я почав розуміти, чому я все це роблю. Коли мене обдуває вітер, над головою пливуть хмари, а по боках мене не обступають служниці, коли земля твердо стоїть під ногами, а дрібні піщинки стеляться по дорозі від кожного кроку, ось коли я почуваю себе чогось вартим. Ходжу – сам, дихаю – сам, махаю руками – також за власним бажанням. Саме цікаве, що тут світ не ідеальний: я можу спіткнутися, мене може вжалити якась комаха, чи вилаяти якийсь злобний селянин, після тяжкого дня. Це все справжній світ, якого дворяни намагаються уникати. Навіщо ховатися від своєї істинної натури? Ті, хто вважають інакше, чи люди вони взагалі?

Я підходив до Віктора. Той, все так і сидів на своєму дереві, та грав на сопілці, а Ріп, як завжди був поруч.

- Віктор! – махав йому я, - Привіт!

- О! Привіт, як ти?

- У мене сьогодні день народження, злазь, дам щось.

Збрехав. 

Він спустився. Я дістав йому з сумки запакований шматок засохлого торта. Вигляд у нього був ніякий, давно вже він втратив свою велич. 

- Що це? – здивувався Віктор.

- Торт. Пам'ятаєш, я казав що принесу?

- Чого він такий чорний?

- Це «Торкефайн», обрядовий дворянський торт. Випечений з додаванням соку лепонафти, янгольської води, та слини пантура, ну і з унікального там все; інші інгредієнти доволі звичайні: яйця, елітні сорти борошна, чорний шоколад…

- Що? – Віктор розгубився, - Лепонафта, це ж та чорна, гірка квітка?

- Так, вона сама.

- А інше?

- Ну, янгольська вода – це щось типу спеціальне поєднання соку: яблука, груші та дині, а слина пантура – це солодка рідина, що виділяє пантур напряму зі своїх ікол. Солодша за цукор до речі. 

- Хто такий пантур?

- Величезна, світло – коричнева кішка. Ми читали про них, пам'ятаєш? 

- Ти от мені перерахував інгредієнти, - казав Віктор, - і у мене відпало бажання його навіть куштувати. Слина? Гидка лепонафта? Якийсь ангельський сік? Таке я навіть Ріпу не даю, а він всеїдний до речі.

- Скуштуй, оцінювати будеш потім.

Віктор з недовірою поглянув на торт, глибоко вдихнув і відкусив трохи. 

- Пиріг якийсь, чи що?

- Ну типу того. Як тобі?

- Смачний, але нудкий трохи. Ви дворяни стільки солодкого їсте, а зуби у вас бачу не чорніють.

- Якщо не смачний, то не їж, навіщо себе пересилювати?  

- Ще чого!

Віктор укус за укусом швидко доїдав торт, іноді поглядаючи на мене, недбало пережовуючи. Ця простота, цей зашарпаний одяг, сальне волосся і спокійна, нічим не займана голова та добрі очі. Ніколи ти в маєтку не побачиш такої людини, справжньої, не заляканої до смерті. «Тут, усе зовсім по іншому…». 

- І ще одне, Віктор я маю тобі сказати. Знайомі ми вже давно, гадаю ти нікому нічого не розкажеш.

- Про що це ти?

- Я маг.

Шмат торта випав з його рук. Ріп не гаючи часу одразу підбіг і продовжив ласувати недоїдки на землі.

- Що? Стоп... Ти серйозно?

- Так. Серйозно. 

Віктор істерично розсміявся.

- Не вірю, - відмахнувся він, - Розігруєш мене? Не вийшло, але все одно кумедно... 

Я перетворився на Ріпа. Побачивши це, пес спочатку спантеличено розглядав мене, бережно обнюхав, потім загарчав і вже хотів накинутися, але Віктор спинив його.

- Та не може бути…

Я смішно нагавкав якусь мелодію. 

- Оттакої!  - Віктор здичавіло схопився за голову, ледь не вириваючи собі волосся.  

Я поспішив перетворитися назад, і прикрився одягом, що крадькома спав з мене.

- Це дивовижно! Очманіти! Чому... Чому ти раніше не говорив?

- По перше – обережність, а по друге,  як ти гадав можна інакше вислизати з дворянського маєтку?

- А.... А зі мною, зможеш таке повторити?

- Так можу, хоч зараз.

- Ні, - Віктор різко спинив мене, - Ріп не впізнає мене і накиниться, а ти його самотужки не спиниш. Давай я краще заведу його додому, а потім розберемося. Гаразд? 

- Гаразд. Тоді чекаю тебе тут через годину. Без запізнень.

-Добре друже, добре, ти чекай головне, нікуди не йди! Очманіти! Очманіти можна! - радісно бубонів він собі під ніс, поки йшов. 

Коли ж ми знову зустрілися, я перетворив Віктора на собаку, як і домовлялися. Він так кумедно почав гавкати і стрибати, ганятися  всюди за хвостом, що я ледь не луснув зі сміху. Віктора ж це веселило навіть більше, аніж мене самого. Коли ж він награвся, я повернув йому людський вигляд, а він в свою чергу почав активно вигадувати нове застосування цій диво - магії. Геніальна думка промайнула в голові Віктора, але він попросив мене трохи зачекати. 

Хіба так все просто? Я дозволив йому піти, облишив його без нагляду, після того як відкрив свою таємницю, котру ще ніколи нікому до цього дня не показував. Чи можна назвати це недбалістю, простодушністю, звичною тупістю? В думках бушували сумніви, своїми діями я розворошив мурашник. Свій мурашник, власними руками убив мурав'їну королеву-матку, розкрив свій секрет, потаємний найцінніший грааль. Без нього мої думки, мов ті мурахи, покидають пустуючий мурашник, мою спорожнілу свідомість, мою особистість.