Обдарований

Життя складне, незважаючи на твій вид, расу, соціальний стан. Всі ми в тому чи іншому - рівні. Є те - чого уникнути не може ніхто.

В такому світі жив і я, син шляхтичів, що заправляли в невеличкому поселені. Назви його вже й не пригадаю, однак запам’яталося воно мені своєю казковою атмосферою. Вічно сяюче Сонце, квітучі квіти, що ніколи не припиняли своє різнобарвне цвітіння, пухкенька травичка, помірний приємний вітерець, невеличкі хатки, бережно укладені камінцями доріжки від домівки до домівки, яскрава та гучна корчма і великий - превеликий маєток моєї родини, де я жив... Всюди все було оточене зеленим, густим лісом, що надавав цій місцині незабутній смак повітря. Наскільки ж він був чудесний... 

Так склалося, що друзів я не мав з дитинства. В селищі, зі знатного роду був один я, всі інші - діти селян, з якими батьки категорично заборонили спілкуватися, незважаючи, що дітей цих мені доводилося бачити виключно крізь вікна маєтку. Батьки мовляли, ніби сільські дітлахи можуть почорнити мою дворянську гордість, зіпсувати світогляд і в подальшому, через неправильно вибудувані відносини з ними в мене може виникнути "прив'язаність", через що я не зможу раціонально правити на загальне благо. 

Звісно для для восьмирічного хлопця, моєї подоби, всі ці нічим не підкріпленні побоювання звучали дико, тому батьків я не слухав. 

Проте, не тільки знатним походженням мене наділив Бог, а ще й магічним даром. Скільки себе пам’ятаю, лише силою думки, я міг змінювати зовнішність на будь-чию, тільки зосередившись на образі у своїй голові. Мабуть, відкриття в собі подібної здібності мало б мене дещо збентежити, але ж ні, напроти, я завжди сприймав її як вроджену, на рівні інстинкту і від самого початку, скільки себе пам'ятав, я вмів нею вправлятися. 

В той же момент, я не міг бути певен, що це видасться нормальним в очах оточуючих. Я мав таку здогадку, як тільки вперше ненароком перетворився, хоча цьому на моє щастя, ніхто не став свідком. І вивід мій цілком логічний так, як мама з татом такими силами не володіли, інші люди, яких мені довелося знати – також. Таке, вірогідно, здалося б їм дивним, чимось надприроднім і мене, можливо, відправили б до якихось лікарів на лікування, чи до вчених, для вивчення. Розглядав усі можливі варівнти. 

І не те, щоб я побоювався подібної підстави від своєї рідні, але й перестрахуватися було варто. Тому з найменших років, як ця сила пробудилася в мені, я чітко вирішив нікому й ніколи не показувати, на що насправді здатний. Свою буденність на очах оточуючих я проживав, як дворянин, як звичайний син своїх батьків. Водночас, залишаючись на одинці, я не полишав власних експериментів та всіляко перевіряв свої унікальні можливості. 

Спершу, міцно засіла в моїй голові ідея перетворитися на дорослого, щоб без особливих проблем вислизати з маєтку коли заманеться, тільки б роздобути десь одяг, щоб підходив... Однак нічим вдалим вона не закінчилися. Попри усі намагання, скопіювати лице мені вдавалося справді доросле, але все інше тіло, як не крути, залишалося таким самим малим, дитячим. Можливо, саме цей провал став моїм першим в житті розчаруванням. 

Втім, навіть без використання своїх чудернацьких здібностей, мені все ще вистачало хисту дурити неуважних покоївок та вискакувати з під їх пильного нагляду, йти вільно прогулюватися околицею досхочу, а повертатися назад, десь під вечір та вислуховувати наганяй від розлючених батьків, які нічого не могли з цим вдіяти.

В такий спосіб з маєтку я вибирався доволі просто - через систему таємних підземних ходів, на яку раптово натрапив, поки досліджував власну оселю. Тунелі були суцільно темні. Спершу вони здалися мені навіть трохи лячними. Всіляке у чварах чорноти могла побачити дитяча уява. До того ж, тунелі були давно закинуті й забуті, під масивом фундамента.

 Я нікому не розповів про свою знахідку, хоча був певен, що мій батько точно знав про їх існування, а от чи знав він, що ними так хитромудро користаюся я, його слухняний та єдиний син - ось що залишалося для мене загадкою. 

Хоча, гадаю, не те щоб йому було до цього якесь діло, як і мені не було діла до того, що також неминуче карали всіх відповідальних за мою нетривалу відсутність. Іноді доводилося чути, що когось навіть звільняли зі служби, але на мене це впливу не мало. Мій дитячий інтерес у той проміжок часу, пересилював мою совість. 

В кінець-кінців, я з самого народження був такий вкрай допитливий. Мені справді подобається щодня дізнаватися щось нове, а ще краще, якщо я дійшов до відкриття цього "нового" самотужки. Саме це наповнювало моє життя барвами. Нові слова, вирази, історії, тварини, явища, місця. В цьому був увесь я, тому батьки не здивувалися, коли я вперше втік. Авжеж, вони страшенно перелякалися, але моя поведінка була для них ясна, мов день. Особливо для батька. Між своїми управлінськими клопотами, він іноді все ж знаходив годину, яку приділяв маєму навчанню, час від часу. Батько був усебіч розвиненою особистістю і уроки він проводив на будь-які теми: письмо, читання, всілякі науки: природознавство, географія, математика, література та інші, більш складні, назви яких я й вимовити не міг… Так ми займалися з моїх найменших років, а я й сам був не проти. Ба більше, я просто не міг дочекатися наступних уроків на яких батько точно розкаже мені більше, аніж в минулий раз, коли повідає нову таємницю світу, про яку я навіть здогадки не мав. Ще з однієї причини я чекав, коли він нарешті звільниться від справ і приділить мені, своєму сину, крихту батьківської уваги... 

Авжеж, я розумів, чому так трапляється і що зайнятий батько вимушено, у зв'язку з дворянським обов'язком, про який він постійно мені нагадував, але й пробачити йому цього, мій дитячий розум, просто поки не міг. І навіть якщо так,  озираючись назад, усім що я знаю і знав, я завдячую йому одному. 

Авжеж, з одного боку, батькові повчання прибирали певний елемент «дослідництва» і мого власного відкриття у цьому світі, але це все ще приносило мені неймовірне задоволення. Щодо моїх раптових зникнень,  то батько заговорив зі мною лише одного разу, після чого, навіть не намагався мене спинити чи переконати, чим дуже дратував матір. Не пам'ятаю, що я йому такого тоді сказав, щоб отримати настільки високі привілеї, проте з того моменту, він, власноруч, ні разу не спробував мені завадити у будь-яких моїх починаннях, чому я був радий. Мені здавалося, в цьому питанні, батько розумів мене краще за всіх, скоріше тому, що і сам колись таким був. Дізнатися напевне я не міг так, як про своє дитинство, він ніколи мені не розповідав. Я думав, що для цього ще не настала пора, але водночас усвідомлював й іншу річ. Кожен має право на свої секрети.