Мій перший друг - Віктор

Після того інциденту я ще довгий час вагався вийти у світ ще раз. Мені дуже хотілося, але в ту ж мить я уявляв собі всі жахи, що могли зі мною там трапитися. Зрештою, навіть батьківське рішення, після пережитого, здавалося не таким безглуздим, як раніше. «Вони хвилювалися за мене, намагалися вберегти від цього... А я йолоп, не послухав!». Мені було ой як соромно за те, що не довіряв їм, що вважав себе розумнішим. Тепер до мене нарешті дійшло, що це не так, але довго я себе не корив. «Усе потрібно перевіряти власноруч. Враження одного, кардинально може різнитися з враженням іншого. Ось чому я це зробив», - звичайне виправдання для самого себе, щоб не так тяжко було на душі. 

- Фух, - змахнув я піт, з просохлого чола, - Тепер і на серці стало легше...

«Значить все? Більше туди не ногою? Які там можуть бути друзі? Тварини дикі! Їх людьми важко назвати…». 

І все одно, був би це не я, якби не вдався до нової спроби та в цей раз, я вирішив підійти до цього питання з більшою обачністю. 

Зібравшись з думками, я підірвався з дивану, на якому пролежав пів дня, вхопив звідти ковдру і непомітно вислизнув на вулицю, як завжди. 

Там, відійшовши трохи далі від маєтку, я трохи помазюкав її у землі, і за декілька секунд, з чистої та білосніжної, перетворив на повністю забруднену. Навіть і не впізнати було. 

«Саме те, що потрібно!" - подумав я, обезцінивши тим самим роботу усіх покоївок маєтку. 

Далі, я напружив пам'ять і згадавши обличчя якогось старця, яке колись запам'ятав ненароком, позичив собі ненадовго його вигляд. Потім, я швиденько накинув на себе цю імпровізовану бруднючу накидку, і рушив по селищу, без остраху, що мене можуть впізнати 

Так, потрапив я у справжнє задзеркалля. Ніби інший вимір...  По дорозі мені виднілися дальні поля з різними культурами, на яких ще з самого ранку працювали люди. Я міг лише бачити їх розмиті силуети, що усіма своїми рухами створювали вигляд плідної праці. Довго я за ними не спостерігав, а тому, рушив далі. Поблизу проступали перші хати. Досить охайні, ще до цього мені випадала можливість їх бачити. Я читав в одній книзі, що перші хати в селищі завжди мають бути охайними, щоб не відлякувати від селища торговців, чи подорожніх. «Якщо лице хазяїв буде брудне та неотесане – то жоден не схоче ступити на поріг до таких хазяїв. Так само лаштуються усі селища. Власники перших хат, які видно з далеку, мають зарубати на носі, яка відповідальність на них покладається. Ваша чиста оселя – запорука чистоти всього поселення, його репутації, та репутації його намісника. Як селянин відмовляється слідувати цьому священному правилу, то й слід пересилити його подалі, вглиб, щоб жив він там, де йому судиться…», - така цитата була в тій книзі, хоча скоріше то вже був якийсь довідник. І справді, я сам був очевидцем того, як батько одного разу обходив по краю усе селище разом зі мною і оглядав кожну хатину, а де бачив хоч натяк на бруд чи неохайність – висилав сторожів, для попередження. Можливо він мені й переказав цей уривок з книги? Шкода, вже не згадаю... Забагато з недавніх пор почав забувати.

Тим часом я йшов далі. По дорозі мені ще трапилося декілька селян, які з стомленими обличчями, пройшли повз. Ніхто з них не звернув уваги на діда, що нікчемно переставляв по дорозі палицю, не запропонував допомогу, навіть не привітався, що спершу здалося мені дивним. Хоча, згадавши тих дітлахів з майданчика, все стало для мене доволі гармонійним. «Якщо у цих людей зростають такі діти, то що взагалі можна сказати про них самих?».

Врешті-решт хати скінчилися. На короткий момент я здивувався, подумавши, що знову вийшов в поле, але ні, просто інша частина селища знаходилася подалі від «лицевої» її частини. Трохи подумавши, куди мені далі йти, я вирішив довіритися долі, і рушити прямо по стежині.

Викладена камінцями дорога, що вела мене далі, була вже не така чепурна й рівна, як на околиці. Десь на узбіччі я помічав недоїдки, десь старе розірвання шмаття, десь, калюжу води, впереміш з невідомим лайном. Зрештою, справжнє селище нарешті постало переді мною, а все до цього, лише підготовлювало мене…

Майданчик, що собі організували діти, порівняно з тим що побачив я, мав хоч якийсь належний вигляд, незважаючи, що то було пусте зелене поле.

Господи! Ну й лихо! Люди тут всюди були такі брудні й неотесані, як з навозу повилазили! Найбільшу подібність вони мали до якихось печерних дикунів, яких ще  в книгах описували. Але ж ті лише камінням махати вміли в різні сторони, і далі розмножуватися, а ці то! Що з ними трапилося? Вони забули, що час давно пішов далі? Вже давно ванни придумали!

Як же тут всюди тхнуло… Цей запах можливо було відчути заздалегідь, ще на підході, але чому ж я тоді не надав цьому належної уваги? Він виїдав очі, сушив ніздрі, пронизував ледь не в саме нутро! Невже вони ніколи не користувалися парфумами? Чи знають вони, що це таке? Чи миються вони тут взагалі? Хоча б раз їхньої шкіри торкалася вода, чи вже такий шар бруду їй нізащо змити не вдасться? Була б моя воля – в ту ж мить залив би усе селище парфумом лаванди, чи ще чогось, лиш би трохи приглушити цей сморід...

Незважаючи, що мене ось-ось знудить під ноги, я, узявши себе в кулак, насилу прикрив ніс і подальший шлях подолав, дихаючи виключно через рот. До запаху, додався тонкий присмак цього місця…

В цілому, днем людей у селищі меншало, так як більшість працювала на полях, де я вже проходив, або випасала рогату скотину десь поодаль від селища. Ще трохи в глиб лісу, розташовувалася лісопильня, справжня золота жила для усього селища, де також працювала купа народу, але її я ніколи не бачив та й не дуже хотілося.
По селищу я пересувався вільно, хати стояли порожні, тільки раз-через-раз до паркану загону підбігала якась подоба кабана, і скавчала мене в слід. Дітей також ніде не було, лиш деінде можна було побачити лишень старців та бабусь, що мостилися на лавках у своїх подвір’ях і щось жваво обговорювали. Якраз проходячи повз таких, мені неймовірно пощастило пересіктися поглядами з чоловіком, у якого я люб’язно позичив лице на сьогодні. Добряче перелякавшись, я швидко накивав звідти п'ятами, з головою накрившись брудною накидкою . Вочевидь, нікого не стурбувало, як це старий дідуган зумів так спритно гасати, випустивши свою палицю, без якої він мить тому в ступити не міг. «Скажу лиш одне – зумів, та ще й як!».