Люди, яких встиг забути

- Розплющ свої кляті очі й поглянь на те, що накоїв!

«Що це? Що я зараз бачу? – питав сам себе Наталіс, - Це ж той гонець з Жонтару! Я пам’ятаю його, це точно він! А перед ним… той рудий, зеленоокий… Що вони роблять?»

Це відбувалося десь у приміщені, але невідомо де саме й невідомо коли саме. Рудоволосий міцно вчепився гонцеві в комір й вдавив у стіну. Той аж ніяк не реагував, лиш гордовито споглядав на нього згори вниз, тим часом, як зеленоокий вже був на межі. Руки його самовільно сильніше й сильніше стискалися у кулаки, дрижачи від напруги, на очах  проступали ледь помітні сльози.

"Цей балахон... Руде волосся... Я вже бачив їх! Тоді, після розмови зі священником! Невже... Це був він?" 

- Що саме? – питав його гонець, мов гадки не мав, про що це він.

Ці слова схоже ще сильніше розгнівали хлопця. На його зелених очах проступили ще декілька зіниць, що розташовувалися по колу від центральної.

 "Дивовижна", - Віктор бачив таке вперше.

- Заспокійся, - промовляв гонець, - Ти на нервах, не роби помилок, за які потім будеш шкодувати.

- Ваша дурість призведе до жахливих наслідків! Невже до тебе не доходить!

- Я ще не бачив нашої дурості, однак бачив вашу… Еватрот... Жонтар, до прикладу? Хто відновить нам наш зруйнований дім?

- Вам донедавна чхати було на Жонтар! Не намагайся мене надурити! Яка вам з цього вигода? Кажи! 

Очі гонця засяяли рожевим. У біленманів таке траплялося, коли вони були занадто  розгнівані. Не те щоб вони яскраво вирізнялися, але у сварках цей метод був досить дієвий. 

Віктору ніколи не доводилося бачити гонця у такому настрої. Зараз він для нього здавався зовсім іншою людиною. Від кумедного й дещо вульгарного чоловіка, лишилася тільки згадка, натомість зараз гонець представ грубим і власним мужем, який не випускав слів на вітер, як раніше. 

"Маска, - подумав Віктор, - Спроба здатися кимось іншим, щоб не викривати своїх найпотаємніших секретів. Усі люди намагаються щось приховати, кому, як не мені це знати". 

- Жодній людині не начхати на власну домівку. Ми й так віддали вам забагато. Тепер ми вимагаємо компенсацію... Він буде наш.

- Він мав померти! То аномалія, забудьте про його існування! 

- Як ти можеш таке говорити про власного брата? – скривився у відразі гонець, - Невже ти настільки черствий серцем?

«Брата? Як він і назвав мене тоді у вісні… Він мій брат? Безглуздя...»

- Я просто вбачаю різницю між власними почуттями та навколишньою реальністю! Я не збираюся жертвувати світом заради вашої забаганки!

- В тебе немає вибору, - відрізав гонець, скинувши з себе руки рудого, - Маг- перетворення буде нашим… Вже наш. Ти обіцяв нам його, і ти його нам приведеш. 

«Біленмани знали про мене не зважаючи на договір мого батька з Циклопом Забуття? Як?»

Після сказаного, гонець відступив від стіни й пішов геть, гучно гепнувши дверима. Зеленоокий його не спинив. Рудий дістав з під балахону ніж, який раніше я вбачав кігтем Зугора. 

- Краще тобі було сьогодні померти... Дідько! 

«Той хто ледь не вбив мене тоді… Хто ж ти такий, Рудоволосий...»

Віктор продовжував бачити видіння, подорожуючи кімнатами безкінечного будинку.

Дорого обставлена квартира, сяюча люстра, величезний диван й статний хлопчина, що вишукано склавши ноги, читав свіжу газету за сьогодні. Очі бігали по тексту, іноді з усмішкою, іноді з розчаруванням. Нарешті вони спинилися на словах, що змусили хлопця впасти в натуральну істерику.

«Єдиний син сімейства … був знайдений у лісі на околицях Жонтару, без ознак життя…».

Навіть у газеті, фамілія родини панича була стерта, ніби її ніколи там не друкували.

Руки хлопця задрижали, на потилиці проявилися невеличкі крапельки поту. Він не знав чи вставати йому, чи краще продовжувати сидіти. Хлопець зім’яв газету і шпурнув в найдальший закуток, згорбившись й прикривши лице руками. Між пальцями протікали сльози.

«Коніванц? - Віктор впізнав його, - Коніванц!»

Однак той не чув його, продовжуючи гірко плакати.

- Слуги хто-небудь! – крикнув він, поспіхом обтираючи очі.

- Так пане, - моментально з дверей вискочили троє, і схиливши голови стали чекати наказу.

- Спаліть усю газету у маєтку, й самі не читайте!

Вони переглянулися між собою, не розуміючи, що відбувається.

- І ще одне… Повідомте, нехай готують мені портал. Я негайно відправляюся!

Знов зніяковіле мовчання. 

- Ви всі глухі чи що?! 

- Прошу, пане… - наважився заперечити один зі слуг, - Ми не маємо права. Лише з дозволу вашого батька…

«Хоч дворяни й мали доступ до порталів, вони все ж не сильно їм довіряли, через курйозні випадки, що іноді ставалися… Надавали більше перевагу повозам, в яких запрягали велетнів, або ж краще використовували коней. Коней використовують знедавна... Схоже усіх витіснили коні, хоча тут нічого нового, просто звичайне забуте старе…»

- Я даю вам право!  Як наступний голова дому Розіневських, наказую вам! Хутко!

- Пане ми…

- Ви ідіоти?! Я сказав, негайно!

 Від оскаженілого крику хлопчини, прислуга розбіглася.

«Коніванц… Він не забув про мене, а я про нього все ж забув… Навіть соромно якось…»

Видіння розвіялося, а Віктор неохоче потягнувся до ручки наступної з дверей.

- Лептоприн?

- Га! Пане Коніванц! – радісно скликнув маг, побачивши хлопця у дверях, хоча взагалі такого не очікував, - Прошу вас, заходьте.  Завжди радий вашій компанії 

- Дякую, - переступив через поріг він, оглянувши невеличкий кабінет.

Нині це був кабінет вигаданого начальника охорони, Лансета Фонія, та й у багатстві з того часу він теж прибавив чимало.

- І що ж привело вас до нашого маєтку? Без офіційного візиту та й без охорони також?

- Ти серйозно? – обурився хлопець.

- Тобто? - Лептоприн з підозрою глянув на хлопця, - Вас щось турбує?