Хлопчик на ім'я ...

Зібравши докупи всі знання та навички, набуті за останні роки життя, я з великими труднощами зумів вилізти того злощасного лісу.

В багні й грязюці з ніг до голови я був, як  загнаний хижаком щур, що тільки но виліз на світло зі своєї бездонної нори. Нарешті зараз я відчував себе, собою.

Поки йшов - страх відступив. Така траплялося вперше. В мені не лишилося ніякого хвилювання й жалю до самого себе. Була лише мета - дістатися додому живим. 

Якщо Віктор дійсно помер, то я мав за свій обов'язок -  вижити. Розповісти усім про те що сталося з ним, наплювати на свій секрет, що привів мого товариша до загибелі, врятувати інших людей від Зугора, так як я й гадки не мав що він здатен зробити перш ніж добереться до мене... 

Я повинен був це зробити. 

Перед очима була лише терниста стежина, прихована під гущею темною трави, і що розвиднялася більше, як я наближався до селища, Ну, я на це сподівався.

Як на місці зелених, сплетених крон дерев, нарешті побачив перед собою небо, то спочатку без сил припав на коліна, а лиш потім зрозумів по мряці навколо, що була глибока ніч. Я жадібно вдихав повітря, яке аж ніяк не відрізнялося від лісового, однак чомусь саме воно розкрило мої легені, дало усвідомити, що дихати взагалі потрібно власноруч. Здається, поки йшов, взагалі не дихав...

Я пристрасно роздивлявся тьмяні вогні придорожніх ламп неподалік, і промовляв самому собі, що : "Я вижив?!"

Але радіти було зарано, до маєтку ще йти і йти, а стан свій, я й сам прекрасно усвідомлював.

"Прошу... Ще трохи" - молив я господа й запевняв самого себе, - Ще... Трохи...* 

 Ноги гуділи, вуха палали, слина сама по собі стікала з рота, я не міг її втримати, так як сам був зайнятий жадібним ковтанням повітря, виваливши язика. Кожен наступний крок я робив з розрахунком на те, що не втримаюся що от-от впаду, але не падав, ніби якась таємнича сила мене втримувала.  

Через годину, я сам того не помітивши, підійшов до головного входу маєтку, хоча перед собою я, як і годину тому, бачив лише розсіяне світло по боках, що легко розпливалося і чорну безодню попереду, в яку добровільно прямував. 

Двоє стражів, стояли біля брами та про щось балакали, не відвертаючи уваги від дороги. Вони тримали вахту вже не перший день, тому чогось неординарного вони сьогодні також не очікували. 

 Коли ж світло нічних ліхтарів таки спромоглося проявити з пітьми мій силует, вони, мов ошпарені, кинулися до мене, покидавши свої алебарди. Тяжкі сталеві «черевики» брязкали по камінню, в такт пульсацій в моїх скронях, що здалося кумедним. Я посміхнувся. Браві охоронці підхопили мене в останній момент, коли ноги остаточно знесиліли й почали неприродньо складатися вдвоє, незважаючи на свою, здається міцну та надійну будову.

Стражі перекидалися занепокоєними фразами прямо перед моїм обличчям, забризкуючи все навкруги слиною. 

 «Про що це вони говорять?» - цікавився я, дедалі більше занурюючись у пітьму. 

Погляд у них був невпевнений та одночасно стурбований. Щось кричачи своїм колегам за воротами, вони понесли мене в середину. Під такий гомін я й втратив свідомість, з невичерпною радістю на обличчі. Вдячністю, що дійшов, і не впав раніше. 

Прокинувся я вже у гостьовій кімнаті, саме в тій де ми з батьком часто засиджували під час наших занять. Давненько це було. Самому дивна, але коли ти прожив усього десять років, кожен рік, відчувається як окреме життя.

" Життя... Мене ще стільки всього чекає… Нас чекало. Віктор? Чорт забирай! У мене не було вибору, як я міг протистояти тому мисливцю? Це було б самогубство! Треба думати раціонально, батько так мене навчав! Шансів у мене не було і крапка! Жодних! Не було!», - розридавшись я стиснув ковдру і вдавив голову у подушку.

«А що тепер? Віктор... Віктор помер, точно помер, я бачив. Трекляття! Чим я це заслужив то, га? І Лептоприн ще… А його я чому згадав? Серйозно, саме зараз для цього найкращий час? До чорта Лептоприна! До чорта! Чому... Чому усе так обернулося? У чому я провинився...?»

- Сину?

- Батьку?

- Можемо поговорити?

- Чому б і ні?

Вишукані, білосніжні штори закривали панорамні вікна, червоний килим з хутра невідомої мені тварини, що пригрівав собою підлогу та затемнена нічною пітьмою стеля, що створювала ілюзію неба, такого ж темного, як і зараз за вікном. Його приємна для ока бездонна чорнота допомагала глибше зануритися у власні сновидіння. Могла б допомогти, однак не в цей раз. Заплющуючи очі я бачив тільки кошмари, через що більше накрився ковдрою і повернувшись на правий бік, що пекельно болів, міцніше тулився головою у подушку. Сльози  тоді самі по собі починали литися, не питаючи дозволу. В ніс потрапляв приємний запах свіжих квітів, якими пропахла наволочка, хоча яка від нього користь, коли мені все одно ввижається запах лісової зелені, пилу та землі… Звук того диявольського інструменту мисливця досі прострілював вуха, лише при згадці про нього, хоча навколо маєтку царювала тиша. Ніколи не бачив нічого подібного… Усе підготовлювало мене для того, щоб згадати:

- Ти став частіше зникати з маєтку. Тебе майже ніколи не видно. Я не буду допитувати в тебе, як тобі вдається обманювати покоївок, але все ж ти маєш знати… Ми з мамою за тебе хвилюємося, особливо вона за тебе, так як ти її дитя.

- Я знаю. Ви також важливі для мене. Я люблю вас, тебе і маму… Але…

- Але щось тягне тебе? Невтримне бажання споглядати щось нове? Жага до нових відкриттів? 

- Так! Саме воно!

- Я теж таким був… Однак узявши на себе відповідальність намісника я був вимушений відмовитися від цього бажання, на користь бажань моїх підлеглих.

- Обов’язок наділеного владою?

- Саме так. Інакше не збудувати мирного життя. Ніколи.

- Тату… Я теж колись…

- Так. Ти також станеш намісником, одного дня…

- А якщо я не хочу?

-  Ти не хочеш зараз, чи не хочеш взагалі?

- Взагалі.