Перший ювілей

Минув ще один рік. Я святкував свої десять років, через що, був цілий день вимушений сидіти в маєтку, щоб не викликати зайвих питань і щоб упаси боже не зірвати власне свято. На цю урочисту дату з Жонтару, великого міста неподалік, зібралися сім’ї батькових друзів, також дворян: пана Розіневського та Чесового. Відповідно разом з ними, приїхали їх діти: Коніванц та Ларс Розіневські і єдина дочка Чесових, Юлія. Вони приїжджали не в перше, наші сім’ї завжди збиралися на різні свята, переважну частину з яких, ми святкували у нашому маєтку. Через головні ворота їх внесли на паланкінах декілька здоровезних мужиків, метрів зо два ростом, у розкішних костюмах, ґудзики на яких ледь втримували одяг на їх масивних тілах, а за ними, опісля увійшло ще з десяток лицарів, хоча на фоні гігантів це відбулося взагалі непомітно. 

"Отакої... і це теж люди? Звідки вони взялися то? - про себе думав я, заворожено споглядаючи за масивними велетнями, які між іншим тримали на своїх могутніх плечах цілі дві родини, і  для них це не мало жодних труднощів, - Як настільки могутні люди здатні взагалі комусь підкорятися і так принижатися, перед слабшими? Якою ж має бути могутність дворянської влади, що вона навіть їхню, велетенську, пересилює..."

Та і здивувався я так, бо бачив таких велетнів вперше. Зазвичай наші дворянські гості з'являлися нізвідки, зненацька закидаючи малого мене привітаннями. Чому в цей раз вирішили зробити інакше? 

Паланкіни обережно спустили на землю, гіганти з гордо піднятими головами розійшлися в різні боки та встали на коліна, а лицарі, гордо вистроїлися вряди по боках за ними. 

Розіневські та Чесові предстали перед нами, вдягнутими в якісь дивакуваті костюми з довжезними рукавами та непропорційно великими манжетами, а коміри в жіночих вбраннях, ледь не затуляли все обличчя. Сім’ї  вклонилися один одному, як зробили і ми, після чого глави сімей вийшли на центр двору, щоб привітатися. Ще одна древня традиція. Разом з батьком пішли декілька вартових. Я теж хотів, але довелося стояти осторонь, знову. Чоловіки зустрілися, потиснули один одному руки, жінки та діти, на відстані вклонилися, охорона намертво зчепилася поглядами.

- Вітаємо вас, на нашому святі, - урочисто мовив мій батько, прокрутивши палицею в руках.

На цей раз він здавався цілком нормальним, таким, як завжди. «Невже хвороба облишила його?».

- Раді бути запрошеними, - відповів Розіневський.

- Щиро вдячні вашому запрошенню, -  додав Чесовий.

Чоловіки ще раз потиснули руки, закріпивши свою зустріч, після чого ми усі дружньо пройшли в середину маєтку. 

Поки банкетний зал переживав труднощі підготовки до свята, мене обліпили дорослі зі своїми найщирішими привітаннями. Як мені було відомо, пан Розіневський, був дуже впливовий суддя в Жонтарі, а Чесовий – банкір. По ним було видно, що люди вони неостанні, навіть серед дворян. Вишиті костюми, кільця майже на кожному пальці, можливо вони й на ногах їх носили? Наскільки розкішно виглядали чоловіки, так разів зо два розкішніше виглядали їх дружини. Зелені, помаранчеві, блакитні помади, довжезні нігті, золоті пасма вплетені у волосся.  Хороші у батька друзі, нічого не скажеш, було б не погано й собі таких завести... Зрештою, посміхаючись на кожне їхнє слово, я культурно витримав цикл привітань, що звалився мені на голову, і ласкаво попросився все ж піти:

- Дякую вам, мені дуже приємно, - ввічливо мовив я, і легко смикнув батька за штанину, - Батьку, чи можу я піти до інших дітей?

- Можеш сину, йди, - він вирішив мене не затримувати. 

Видихнувши з облегшенням, я спочатку вирішив побігти, але забачивши грізний погляд матері, одразу перейшов на спокійний крок. Виховання складна штука. Для кожних батьків є питанням честі, щоб дитина прислухалася до їх настанов. Я вирішив не розчаровувати їх, особливо у такий день. 

Усі навколо метушилися. Прислуга кидалася зі сторони в сторону, з різним дорогим посудом. У служниць тряслися руки, а на думках скоріш за все лише мольби, аби не впустити кришталеві бокали, які коштували дорожче за їх життя.

 Здавалося б - це несправедливо! Як неживе може бути дорожчим за живе? Але світ навколо  працює саме так. «Можливо, був би я доросліший, якби мав достатньо влади, зміг би я заспокоїти ці гладенькі долоні, прибрати з їх очей тривогу, і розтягнути на обличчі посмішку? А мій батько? Хіба він так не думає? Хіба він не намагався? Він хороша людина, а мама каже, що ми дуже схожі. Значить не усе так просто, як здається на перший погляд». 

Проходячи повз спітнілу в обшитій золотом броні охорону, що ледь могла вдихати, я відчув на собі нудотну ауру, від якої мені стало дурно. Я загальмував і ненадовго обперся об стіну рукою. Аура навколо була настільки густа і тягуча, що затьмарила собою весь коридор, але навіть так, я вбачав у ній щось до чортиків знайоме. Схоже, що такий ефект вона мала тільки на мене, охоронець неподалік навіть носом не ворухнув, спека навколо докучала йому дужче. 

Хоч аура і сочилася крізь стіни, найбільше її скупчення було сконцентроване саме у дверей однієї з кімнат. Нишком, я підкрався і відкрив їх. 

" Не очікував його тут побачити" - радісно пролунала думка в голові. 

За дверима був наш придворний маг, Лептоприн. Він поїхав, одразу після того випадку з Каллією й собачником. «На свято прибув?», - подумав я. Зараз, він з дуже важливим виглядом стояв біля столу, згортуючи пустий лист паперу. Звісно, тут нічого такого не було, але червоний мотузок видав його. «Це ж той самий, який я тоді малював з батьком!», - промайнула думка, - Але ж він пустий…». Та й Лептоприн був сам на себе не схожий… Діло було не в його білосніжній мантії з невідомим мені гербом на грудях, а в його довгому, каштанову волоссі, яке тепер стало яскраво-зеленим. Шкіра покрилася якимось блискучим слизом, янтарні очі, не могли сконцентруватися на чомусь конкретному, через що, погляд Лептоприна скакав з об’єкта на об’єкт без вагомої на те причини.