Пролог

Циклоп, або історія однієї душі

Дико скреготала сталь об сталь… Яскраві нариси вимальовувалися безліччю хаотичних іскор у повітрі. Врешті-решт, заледенілий простір окропило першими бризками теплої крові.

"Як і було передбачено на пергаментах, ще за тисячі літ до нашого народження…"

У крижаній пустелі, руїна величного міста. Двоє, долі яких заздалегідь були визначені, нарешті зійшлися в бою, щоб дізнатися фінали своїх довгих історій.

Перший – пережиток минулого. Лорд в обладунку з прохололої, темнішої за ніч сталі, що лиш від одного погляду на нього, жахав навіть найхоробріші з сердець. Громіздкий і неповоротний, він, мов якась абсолютна машина Війни, просувався далі, з кожним кроком провалюючись дедалі глибше у бездонні снігові замети.

В його могутніх руках красувалася зброя, загибель тисяч, така ж темна та проклята, як її володар. То був витончений, унікальний своєю будовою меч, з чистого блискучого срібла, з лезом тонкішим за голку. Цей меч був точно викуваний не на землі, десь високо над нею, далеко, за гущею сірих хмар, що давно затьмили сяйво Сонця.

В момент з забрала страховидного шолома лорда, розвиднілося одне, єдине його око, сповнене безумної, самовпевненості й непорушної віри. Багряно-жовте, ніби розпечене, воно замінило собою Сонце. 

Лорд гордо височів над усім навколо: над далекими сніговими курганами, над кам'яними завалами зруйнованих монументальних споруд, над своїм останнім живим супротивником, ясно усвідомлюючи власну перевагу. В жодному своєму рішенні чи помислі він не вагався, ніби вже на той момент все знав. Ніби вже переміг.

Ніби ніщо більше не мало значення.

Другий же – віддав усе заради своєї цілі — помститися, чого б це не вартувало. Руки і ноги йому заміняли заледенілі металічні протези. Відпрацьованим рухом однієї з рук, він змусив вискочити з неї нагострене лезо, яке він одразу виставив перед собою. 

Облисіла, шрамована голова під товстим капюшоном, покрите кривавим інеєм обличчя та пронизливий, оскаженілий від глухої ярості погляд. Злегка похитуючись, він підвівся, випускаючи у повітря величезні хмари пари з рота. Попри прірву в силі, він все одно мав рішучий намір стояти на одному рівні з…

 Богом.

Крізь завивання штормового вітру, продовжували шквалом таранити землю кристалічні сніжинки. Вони були єдиним, що заповнювало пустку навкруги.  

Важким рухом іншого металічного протеза, чоловік змахнув свіжі краплі крові з посіченого лоба на розпорошену кригу у своїх ніг. Гримнув ногою, і розмазав червоний у нечітку лінію. Затамував засапаний подих. 

Тільки це, з невідомої причини, змусило лорда зупинитися. З непідробною скорботою в оці, з раптовим жахом, що не пояснити, він бездумно вдивлявся заблизько на свій окроплений кров’ю меч. Рана на чоловікові – діло його рук. 

- Чому ти досі залишаєшся там? – спантеличено запитав лорд, вміщаючи у своєму голосі - голоси тисяч.

Відповіді він не отримав.

Механізми ніг зашаруділи,  наготові вистрелити вперед будь-якої миті. Лорд одразу прийняв захисну стійку, не зважаючи на коротку мить слабини, яку він дозволив собі проявити. Підзиваючи чоловіка до себе, він кліпнув йому. Той відреагував мертвим, статичним й пустим поглядом.

"Очі. Два ока людини вбирають у себе всі її позитивні та негативні сторони та бажання. Саме з їх допомогою вона в змозі поглянути на одну ситуацію з обох боків: Заздалегідь позитивного та негативного. Однак, як втрачає одне... Стає дика, вперта, навіжена. Рухома лише єдиним своїм бажанням, однією ціллю й баченням, що жадає втілити у життя найбільше за все...»   

Ліве око чоловіка повільно заливалося кров'ю, поки він його повністю не заплющив...

Не зробивши і кроку, він став ближче до смерті. 

 «...То є Циклоп — стан людської душі, яка мов безумний джин, має виконати бажання хазяїна, чого б це їй не вартувало. Це по справжньому могутня сила, що відкриває істинний потенціал, закладений в особистості з народження..."

Людина над людьми, останній Король із нині живих, сам Світ і Вимір для всього людства, проти невпинного духу одного... 

Час застиг. Обидва, вони миттєво наблизилися один до одного, ніби відстань перестала існувати. 

«...Добре це чи погано? Гадки не маю. Але відома мені їх сліпа кровожерливість та настирність. Цілі міста нищилися через примху, мільярди життів зупинялися вмить, через одне бажання…»

Вітер завив дедалі сильніше, хуртована з наскоку навалилася на чоловіка, засипавши рану на чоловікові. Поодинокі сніжинки сповнювалися густої крові й безслідно розчинялися, тим часом, як очі чоловіка, наповнювалися ще більшою, непереборною злобою. Минав момент, коротший за секунду, і клинки зіштовхнулися, розкидаючи подовгі іскри навколо, ніби між ними в ту мить розчахнулися ворота в пекло. 

«... Що відбудеться коли двоє Циклопів стикнуться у бою? Напевне кінець світу, хоча і цього я не знаю напевно."

Ніхто не мав наміру поступатися.

Навіть якщо увесь Світ загине зараз загине. 

Світ не мав значення. 

Наступний удар змусив сколихнутися й зійти масивні снігові розлоги... Буря посилилася, крізь гуркіт здіймався білий сніговий туман. Їх погляди перестрілися. Лорд вимушено зробив важкий крок назад, готуючи повторний, ще сильніший замах. Чоловік не зволікаючи скористався моментом і промайнув ближче.  Він різко прогорнув тулуб в сторону, що меч пройшов повз. натомість гостре лезо стрімко влетіло у товстий обладунок. Металева рука не витримала й розлетілася на тисячі уламків. 

Обладунок було пробито. Линула кров...

Але ніхто нічого не втямив, як усе сталося. Навколо засвітив яскравий раптовий спалах, який втрапивши лордові в око, оминув своїм світлом сотні монотонно чорних душ, і доторкнувся лише однієї, надавши тій найбільшої значущості серед інших.

Крижана руїна запустіла.  Поволі сходив вітер, в з ним затихала буря. Так скінчилася ця історія.