Цикл "Еротичні мрії"

Еротичні мрії

Еротичні мрії і приховані сльози –

Ми по смузі червоній ідемо.

Ти картаєш себе за змарновані роки,

Я мовчу і вдивляюся в небо.

Я шукаю причини не бути з тобою,

Та знаходжу лиш слово «кохаю».

Я не плачу, а довго надію плекаю,

Що з тобою зустрінемось знову.

Наші мрії і миті такі еротичні

Десь зникають, реальністю стерті.

Наші зустрічі дуже далеко

Заблукали у світі химернім.

Я втрачаю тебе

Я втрачаю тебе.

Ти неначе пісок,

Що між пальців просіявся й зник,

Залишивши по собі лиш гірку:

Смутку, печалі і сліз.

Я її розгорну і забуду тебе.

Усі ночі, безсонні і довгі,

І ті зустрічі наші короткі

Змиє в море байдужість,

Неначе пісок,

Що просіявшись, зник ,

Й не залишив по собі нічого.

Смуток

Намалювати я хотіла смуток,

А він радів і плескав у долоні

Та грався пензликом.

І фарби всі перемішав.

Намалювала радість я,

За нею щастя.

Кохання ж так прийшло –

Не намальоване, а справжнє,

І смуток зник,

Забравши пензлі,

Повітряний подарувавши поцілунок,

Й рукою тихо помахав.

Обійми мене ще раз

Обійми мене ще раз,

Немов би востаннє,

І знову надію залиш.

Поцілуй мене ще раз,

Немов би ніколи

Раніше не цілував.

Пригорни мене міцно,

Даруючи щастя,

І нічого не обіцяй.

Забувай усе завтра,

А сьогодні –

Мене щиро і ніжно кохай.

Хто ти?

«Хто ти?» –  Я себе питаю.

Вітер, дощ, гроза чи буревій?

Чи пожежа в лісі?

Чи велика повінь?

Може ти вулкан, який не спить?

Я не знаю тебе зовсім.

Ти далекий і чужий,

І не відаю де острів,

На якому разом ми.

Де ж ті кляті паралелі,

У яких інакше все:

Де близький і рідний завжди

Й не питаю: «Хто ти є?»

Я б віддала тобі себе

Я б віддала тобі себе,

Якби лиш попросив ти.

Я б не вагалась ні на мить

Життя своє змінити.

Спалила б я усі мости

Й звернула б гори,

Дістала б зірку з неба

І дракона – приборкала б напевно.

Та ти мовчиш – і я мовчу.

Ця тиша розділяє нас.

Не друзі ми, й не вороги

Між нами є «нічого».

Повільно я перегораю

Повільно я перегораю,

Зотлілі почуття розвіяв вітер,

Неначе попіл,

Не залишивши навіть спогад

Про  любов мою.

А чи була вона? –

Себе питаю.

І не знаходжу відповідь

Ні в серці,

Ні в залишках зотлілих почуттів.

Розніс їх вітер по усьому світу,

І спогади назавжди стер.

Привид

Ти – Привид.

Я давно це зрозуміла.

Примара, що лякає уночі

І спати не дає,

І спогади куйовдить,

І нісенітниці вигадує,

Та пише вірші,

Перевдягнувшись Музою.

І спокусивши Поетесу

Цілунками і гарною статурою,

Обличчям Янгола,

Відволікає вмить

Від світу справжнього.

І пестощами заманивши

У світ Поезії,

Являється вночі

Немов кудлатий дядько лісовий,

Що красенем прикинувся

І будить Королеву.

А їй вставати лінь,

Та вже світанок

У віконце заглядає,

А Привид не тікає,

Він світла зовсім не боїться,

Він їй кохання обіцяє,

І верби золоті за ним ростуть.

Та Королева вірить,

Бо кохає.

Кохає пристрасно,

До забуття.

І кожну ніч,

І кожний день чекає,

Що Привид знов любов пообіцяє,

І красенем прикинувшись,

У світ чарівний поведе.

Ти підійшов так близько

Ти підійшов так близько,

Торкнувся мого серця,

Ти душу зачепив мою.

Ти дав мені надію

На щастя і кохання,

І мрію й сподівання.

А  потім все забрав

Й залишив порожнечу,

І темряву, і сльози.

І всі мої надії,

Немов скляний стакан,

Розбилися.

Я не чекаю більше

Ні зустрічі,

А ні дзвінків .

Забути лиш не зможу

Гарячих поцілунків.

Кохання

Я малюю кохання,

Ти малюєш розлуку.

Я малюю цілунки

Від ночі до ранку,

Ти малюєш дорогу

Від мене далеку.

Я зустрітися хочу,

Я не сплю – все малюю.

І гуаш кольорова

Лягає слухняно.

Ти малюєш уперто

Зачинені двері.

Я не стукаю в них –

Ти чекаєш.

Я малюю ключі,

І їх відчиняю.

Ти радієш

І пензлі кидаєш.

Я їх підіймаю,

І малюю кохання

Від ночі до ранку.

Поклич мене

Поклич мене, і я прийду:

І в сніг, і в дощ, і в заметіль.

Я кину все і прилечу

На крилах мрії і бажання,

І дивного цього кохання.

Над ним не владна я.

Й боротись сил не маю.

Поклич мене – благаю.