12

 «Вистачить екстриму! Дай їм врешті спокій», - сварила пальцем молоду стара Доля, збираючись засмажити нову порцію запашної акації…»

ГаляВуд «Магістралі долі»

Стара Козачиха, як прозвали в селі Галину Семенівну, сиділа на крихітній кухонці, безтямно позиркуючи на телефон, який декілька років тому їй подарували онуки. Навчили ним користуватися, зареєстрували у фейсбуці, встановили вайбер і ще купу якихось штук, призначення котрих вона не зовсім розуміла, а тому не користувалася. Ще зрання відчувала дивний неспокій на серці. Це відчуття її лякало, бо приходило не вперше. Воно було передвісником великої бурі, або ж великої радості.

Щоб пригасити, хоч трохи, чвал розбурханих нервів, поміряла тиск та серцебиття на чудо-апараті, котрий також подарували онуки. Глянула на показники, які більш-менш коливалися біля норми,  і бахнула одну пігулку від тиску, а одну від серця. Хай будуть на всяк випадок, щоб напевне не злягти.

А онуки у неї найкращі. Всеньке село заздрить, проте щодо одного свого вихованця вона мала деякі підозри. Якби Господь забрав зір та слух, то може й простіше жилося б на білому світі, та оскільки він цього не зробив, логічні висновки напрошувалися самі по собі. І може б вона далі топила власні підозри у пігулках, виправдовувала б онука, бо то ж її кровиночка, сирота – йому завжди найбільше діставалося, але годину тому приїхав Гліб і розказав шалену історію. Тепер стара Козачиха чекала, коли він подзвонить братові та повість про свої пригоди йому. Старече серце стиснулося у тамованому передчутті шаленої бурі, котра незабаром налетить на їхні домівки. Чогось не сумнівалася, що саме так й буде.

Сьогодні менший онук порятував Олю від колишнього чоловіка та відвіз до пологового, де вона благополучно народила дівчинку. Анну, як йому сказали. Він дочекався її батьків, і не рушив з місця, допоки санітарка не повідомила, що мама та дитина у повному порядку. Олин батько з радощів розплакався, а дружина безтямно його втішала, бо плакати вже не могла. Коли приступ радості та полегшення минув, ставний чолов’яга взявся допитувати Гліба: що? де? як? коли? І навіть запідозрив того у батьківстві нового члена суспільства. Глібові заледве вдалося відхреститися від чужої дитини. Проте, стара Козачиха вважала, що та дитина не така вже й чужа.

Попри, доволі, поважний вік, табличку множення вона чудово пам’ятала, а як відомо, два на два буде чотири.

Вроджені аналітичні навички, якими її щедро наділила природа, зіставили до  купи балаканину сільських шерлоків та пліткарок, шепотіння побожних матрон в закутках церкви та божих кульбабок на лавочках вздовж села, тому все те перемножити труднощів не склало. Тут великого розуму не треба.

 Перше - це синя машина, про яку теревенили геть усі, бо таке чудо в селі ще не виділи – і та клята машина точно Орестова. За свідченнями Лінчинки, сусідки Гаврилюків, десь у вересні по Олю приїздила синя бляшанка, кудись відвезла, а потім поночі привезла, за це Лінчинка також ручалася. То точно була одна й та сама машина. Помилки, за свідченнями головної поштарки села, бути не могло.

Друге, Оля раптово, у листопаді, покинула батьківський дім. У них там взагалі якийсь рейвах стався. Зять втік, Ксеня кидалася на людей, Оля не показувалася від слова зовсім. По селу пішла брехня, що вона вийшла заміж і переїхала до чоловіка в Березне, але навесні цей факт спростував Гліб, котрий розказав, що підвозив Олю, яка поділилася з ним дуже цікавими подробицями зі свого життя. Значить вона просто сховалася від людського осуду, заздрості, насмішок.

Третє, найважливіше, дитинка в Олі взялася від невідомого козла, який втік в кущі, тому чоловіком там і не пахло. Козачиха обімліла, зачувши подібну інформацію. Шосте чуття гупало у скроні, серце підказувало чий то козел і де він проживає, проте здоровий глузд відкидав подібні підозри. Її онук такого не зробив би. Не зміг. Він від батька добра не бачив, який кинув дітей на поталу Любі, то з власною лялькою такого б ніколи не зробив.

Проте, улюблений онук вирішив забити останній цвях у шифер її підозр недавнім фото своєї любоньки. Він не одну таким чином їй на оглядщину приводив, а тому Козачиха була абсолютно впевнена, що то не серйозно. Прислав спільне фото на вайбер. Вона, коли узріла ту мамзель, ледь дошкандибала до коробочки з ліками, аби знову заправитися хімією та не зіграти в дошку раніше відведеного строку. З екрану телефону їй посміхався бородатий онук та русява дівчина з широкими намальованими бровами, акуратним носиком, яскравими червоними губами, а що вже очі – немов два блакитних озера, чисті та повноводні. І все б нічого, але вже дуже ця панянка нагадувала іншу красуню, яка сьогодні народила донечку і назвала її Анна. Це було четверте. Більше жодних доказів Козачиха не потребувала. Те дівча з екрану було лиш копією, тому що оригінал набагато кращий. На очі наверталися сльози, серце без зупину болісно стискалося, а розпач хотілося пустити за водою і самій туди впасти.

Вона - Козачиха, бо мала дівкою прізвище Козак, вона пів життя промучилася з чоловіком пияком, вона пережила смерть доньки, вона не дала пропасти онукам, вона відбила у товстої Люби спадок для них, і вона не дасть спуску отому бородатому лоботрясу. Якщо він покинув власну дитину, відмовився від дарунку – сама його розітне.

Тяжко перевівши подих, знову глипнула на телефон, що заманливо блимав до неї темно-бузковим чохлом.

Стара Козачиха мізкувала: подзвонити до Ореста зараз чи лишити цю делікатну справу Глібові? Брати зідзвонювалися кожен день, вона знала це напевне. Повагалася секунду-другу, а тоді зважилася віддати віжки випадку у руки Гліба. Ефект буде кращий. А, якщо завтра Ореста тут не буде, то до справи візьметься вона.