11

«А бувають взагалі клінічні випадки: сама з села, батьків немає, чоловіка немає, а дитина є.»

Володимир Слободян «Останній нокаут»

Телефонна істерика мами змусила її збиратися зі швидкістю ракети, яку щойно запустили в космос. Вона спітніла, поки бігала по хаті та натягувала на чималий живіт єдину туніку, яка ще на неї налазила. Придбала її недавно, бо жодна річ більше не могла прикрити об’ємну округлу форму, що стирчала, неначе напнутий парус під попутним вітром. Набряклі ноги засунула в чорні легкі легінси та сандалі на тоненьких ремінцях. Травень виявися дуже теплим, а набряки Олі дуже промовистими.

Вона хутко вибігла з хати, аби встигнути на маршрутку, жалісно поглянула на грядочки, які сьогодні збиралася вкотре довести до ладу, бо ж невідомо, коли доня вирішить попроситися до цього світу, а мамця встигла моркви насіяти, і цибульки, і бурячка,  і мішечок картоплі вкинути, аби ціле літо мати своє з городу.

Батько скопував той город і безкінечно бурчав, бо мало того, що вдома спину гне, ще й у міщаноти доводиться землю вергати. Міщанотою він прозвав доньку, яку останнім часом став наполегливо зазивати додому, оскільки строки підходили до пологів, та Оля вперто стояла на своєму: поки в хаті Ксеня – вона туди ані ногою.

- Олю, а ти куди так бігом? – почувся з-за цегляного паркану голос поважної сусідки Тетяни Гаврилівни, методистки відділу освіти в минулому. У них склалися доволі приязні стосунки. А коли жіночка з’ясувала, що Оля медсестра, заповзялася ледь не кожен день бігати до неї тиск міряти. Ну, й звісно такі побігеньки закінчувалися довгенькими потеревеньками.

- В село, до батьків.

- А чого так бігом? Щось сталося?

- Нічого, просто на маршрутку запізнююся, - не кліпнувши, збрехала Оля.

- А, ну то біжи, дитино!

І Оля побігла. Мабуть, ракета повільніше рухалася в космосі, аніж Оля розігрітим асфальтом.

Вона насправді хвилювалася, що у мами може не витримати серце. Ксеня таки доб’є їх своїми вибриками. Цього разу перевершила саму себе.

На швейній фабриці вона довго не втрималася, а тому тихцем від усіх виробила документи та поїхала до Польщі збирати полуниці. І нічого страшного в тому нема, так заробляють тисячі, але сестра подала цю звістку під своєрідним соусом. Вона просто нікому нічого не сказала. Взяла дітей, завезла до Дмитра в Тишицю, а сама подалася на заробітки. На кордоні подзвонила батькам і повідомила цю скрушну новину. Мама в істериці подзвонила до свахи, яка повідомила їй, що діти справді у них, з рідним батьком, і вона не бачить потреби відвозити їх назад. Потім подзвонив Дмитро, намагаючись заспокоїти тещу, і сприйняти вчинок доньки як новий досвід, по який та подалася, може так, хоч трохи, вижене оброк із сраки.

Але подібні заявочки роздраконили неньку ще більше. Вона негайно подзвонила Олі, завивала в слухавку, як корова, у котрої забрали телятко та здали на м'ясо. З того відчайдушного белькотання Оля мало що зрозуміла, поки слухавку не вихопив батько та не пояснив що до чого.

Отож, Оля мчала містечком, мов підбитий сайгак, оскільки ще зрання живіт дивно тягло донизу, немов донька прагнула прилягти та відпочити, але невгамовну матусю кудись несло.

Вона добігла до автовокзалу вчасно, маршрутка ще не під’їхала на платформу, навіть час залишився, щоб забігти до крамнички і купити води. У ракети пересохло в горлі, поки з центру добігла до автовокзалу. Відстань пристойна, до півтора кілометри набереться,  в її стані це добрячий марафон.

На виході з крамниці, що заховалася під крилом будівлі автовокзалу, Оля ніс в ніс зіштовхнулася з жахіттям, яке встигла забути. І води не попила. Вклякла на місці в лякливому сторопінні, ледве не впустивши пляшечку з живильною рідиною. Вони не бачилися майже два роки. Оля почула від спільних знайомих, що він повернувся назад у Поліське, до батьків. До речі, вони не виправдовували поведінку сина, а навпаки, слізно просили у неї пробачення, бо й припустити не могли, що він так знущається над молодою дружиною. І ось, зустріч року!

Сині очі Романа недовірливо примружилися, немов не впізнали, перестрибнули з її обличчя на живіт, оцінюючи масштаби побаченого.

- То люди правду казали, - зневажливо виплюнув слова він.  – А я не вірив.

Його, колись гарне, обличчя набуло дивного брунатного відтінку, а від запаху перегару впереміш з різким одеколоном та немитим тілом Олю заледве не вивернуло. Вона судомно втягнула повітря носом, аби стримати блювотні позиви, і не осоромитися перед купою людей, що чекали свій транспорт. Під час усієї вагітності токсикозу не мала, особливого потягу до кулінарних експериментів також, доня не завдавала мамі жодних незручностей, тільки гупалася в животі постійно, але то була суцільна насолода. А от зараз, дивлячись на колишнього чоловіка, її шлунок вирішив надолужити втрачене.

Вона не стала йому відповідати, вирішила обійти бочком, не створювати незручної ситуації, за котру їй же потім буде соромно.

- А ти куди? – Роман вхопив її за руку, вище ліктя, та міцно стиснув.

Оля скривилася, спробувала вирватися, проте спроба виявилася невдалою.

- Пусти! – впевнено вимагала вона, а брови колишнього чоловіка від подібного нахабства подивовано підстрибнули догори.