10

«Можливо, як компенсацію за сумне теперішнє, милосердна пам'ять вихоплює картинки минулого. Яскраві до болі в очах і уважні до найменших дрібниць. В HD-якості»

Сергій Волошин «Оповідки»

         Аркуш паперу тремтів в його руках. На перший погляд могло б здатися, що це вітерець безтурботно бавиться із білим клаптиком, але насправді то тряслись Орестові руки. Він пильно вдивлявся у кожен рядок тексту, супив брови, пересмикував плечима, але від того зміст написаного не змінювався. Дитина від нього – це підтвердила лабораторія.

- Задоволений? Впевнився? – зухвало та самовдоволено поцікавилася Оля, впиваючись його розгубленістю, що майоріла на бородатому писку.

Орест продовжував вражено мовчати, а вона вихопила отой папірець та з усього маху зацідила йому по пиці. Оце тобі хвойда! Оце тобі за маршрутчика Валєру? Оце тобі за необґрунтовані підозри? Як солодко. Як давно вона про це мріяла!

- Агов, мамусю! Чого така щаслива? – дзвінкий голос Інни вирвав Олю зі стану патологічної замріяності. – Уже кайфуєш в декреті? Людей не бачиш і не чуєш.

Оля вклякла з мокрим рушником в руках, якого збиралася повісити на шнурок, але голос подруги збив її з пантелику. Картинка, яку уявляла собі відтоді, як мала неприємну розмову з донором сперми для своєї дитини, вмить розвіялася теплим березневим ранком.

- Кайфую! – підтвердила Оля, нарешті вішаючи рушник на призначене місце. – Як зміна минула?

- Майже нормально, якщо не враховувати хлопчика з апендицитом та вусатого дядька з грижею, якому весь час здавалося, що в нього висока температура, - бадьоро випалила Інна, присідаючи на лавку попід хатою та підставляючи обличчя поодиноким промінцям вранішнього сонця.

Оля осміхнулася, позиркуючи на тендітну фігуру подруги в коротенькому фіолетовому пальтечку та чорних джинсах, що обліпили її ноги, неначе друга шкіра. І хто скаже, що це мама трьох доволі дорослих шибеників. Їй більше двадцяти п’яти не даси, хоча вже потягнуло за тридцять п’ятку.

- Чаю даси? – хитро примружила карі очиці Інна. Вона часто забігала після вранішньої зміни до неї на чай, щоб потеревенити, а заодно згаяти час до маршрутки, тому що жила Інна в Моквині.

- А у мене до чаю ще й оладки, - змовницьки підморгнула Оля подрузі, закінчивши з розвішуванням прання.

- А варення смородинове є?

- Є.

Сміючись вони подалися до хати, обговорюючи дядька з вусами, оскільки той цілу ніч бігав за Інною з термометром, і щойно проведена операція не заважала йому розгулювати коридором відділення.

У затишній кухонці, прибудованій до хати декілька років тому, вони всілися за стіл та наминали пухкі оладки, запиваючи запашним чаєм. Оля вкотре втямила, на скільки правильним було рішення переїхати. Ці місяці вона провела в цілковитій тиші та спокою, і зрозуміла чому подруга не хотіла здавати комусь порожню хату. Тут скрізь панував порядок, утримуваний ще покійною Надією Степанівною, бабусею Інни. Незважаючи на солідний вік обійстя, воно красувалося ззовні жовтим сайдингом, а всередині дорогими шпалерами, котрі де-не-де повідходили, проте Оля акуратно їх попідклеювала, наче й нічого не було.

Уже два дні як вона в декретній відпусті, а тому піддалася на вмовляння мами та вирішила поїхати до села, оскільки тато зараз в Києві на вахті, бо влаштувався підрядником на одну фірму та працює вахтовим методом, а сестра з дітьми поїхала до свекрухи в Тишицю. Їхні стосунки з Дмитром після тої пам’ятної сварки тримаються на волосині. Він того ж вечора зібрав найнеобхідніші пожитки та поїхав до батьків, а Оля наступного ж дня заночувала у новій домівці. Потім приїхала додому, попросила батька допомогти їй з переїздом, тому що матір подалася в голосіння та вмовляння залишитися, не соромить її перед людьми ще більше.

На превелике здивування Олі, батько хутенько підігнав свого «чоботка», допоміг загрузити речі та відвіз її на нове місце дислокації. Окинув все на місці досвідченим оком, оцінив ремонт та доглянуте подвір’я, а також близькість оселі до лікарні. Наступного дня заявився до неї з мамою, ще й з двома мішками картоплі, банкою сала, торбою замороженого свинячого м’яса, в’язкою цибулі, маленьким полотняним мішечком моркви та червоно буряка. Поскладав усе це добро у погребі, що знаходився біля хлівчика, і зметикував собі, що не завадило б дров привезти, бо газ нині дорогий, а в хаті є грубки. Через тиждень на подвір’ї лежала хура дров, які він порізав, порубав і поскладав, не дозволивши доньці й за поліно взятися.

Мама справно передавала їй молоко, сметану й сир, два рази на тиждень сама навідувалася, бо Оля категорично відмовлялася з’являтися у батьківській оселі. За сестру не питала, мама сама розповідала.

Дмитро у них більше не показувався, навіть не дзвонив, а Ксеня розігрувала ображену невинність. Та коли зрозуміла, що він не збирається повертатися і видавати кошти на утримування дітей та дружини, оскільки вона й дня не працювала, тому що тямущий чоловік повністю утримував родину, перебуваючи на заробітках то в Чехії, то в Польщі, сама подалася на поклон. Що у них там відбулося, матір достеменно не знала, Ксеня неохоче ділилася, лиш повідомила, що Дмитро, поки що не повернеться. Вона почала шукати роботу, і влаштувалася до місцевої швейної фабрики, а на вихідні брала дівчаток та їхала до чоловіка.