9

«Спробуй, переграй! Спробуй бути вдячним тим одиноким миттям. Вони оголяють тебе, муркочуть монотонно, щоб потім висвободити на зустріч новому та жаданому»

Міла Федорук «Самота»

         У сутінках крилася образа, не на весь світ, а на конкретне їхнє творіння. Чоловіки явно породження сутінків, такі ж мінливі.

Коли минає перше коло пекла, за ним йде друге, і Оля так собі думала, що на ньому Данте й варто було б зупинитися, бо справедливий Мінос розподіляв грішні душі іншими колами, але відомого митця понесло далі, а їй вистачило й другого намотування власних нервових закінчень на кулак. Сьогодні ж планувала все розказати домашнім, щоб відрубати раз і назавжди. Власне, про батька дитини не збиралася їм розповідати, нащо зайвий стрес, мама й так на корвалолі, а про сам факт вагітності донесе обов’язково.

         Додому заявилася майже о сьомій вечора. Добряче виплакалася, поки швендяла колами біля природничого музею, де недалечко розташувався дитячий майданчик. Там і погойдалася, і посиділа, і поплакала. Одним словом, розважилася як захотіла. Потім заспокоювала себе, тому що то зле для дитини, але тавро шльондри, поставлене зухвалим чваньком, ніяк не давало спокою, змушуючи лити сльози відрами. Насилу заспокоїлася.

         А вдома застала звичну ідилію: тато на дивані з пультом в руках, мама залізла у велике м’яке крісло з ногами і читає книжку, насунувши окуляри на кінчик носа,  Дмитро теж втикає в блакитний екран разом з тестем з іншого крісла, Ксеня залипла в телефоні просто на підлозі, а племінниці щось там собі товчуться в сусідній кімнаті, лиш тоненькі голосочки повідомляють про їхню присутність в хаті. От і чудово. Зараз феєрверки бабахнуть.

- О, доню, ти рано! – здивовано вигукнула ненька, коли Оля зайшла до кімнати. – А що таке? Ти якась не така. – тривожно додала вона.

Усі присутні різко пропекли її зацікавленими поглядами, ніби вона враз перетворилася на людоїда Мінотавра, і тепер хутенько оприходує їхні тлінні тушки.

- Нічого. Все добре, - спокійно заперечила вона, сідаючи на диван в ногах батька. Він посунувся, щоб дати їй місце, але супитися не перестав. – Хоча маю для вас новину.

- Яку? – вистрілив першим батько, підсовуючись трохи доверху, причому його трудовий мозоль кумедно підстрибнув вгору-вниз.

Оля весело осміхнулася. Навіть безкінечні трудодні на тимчасових будівництвах, чим займався останні п'ятнадцять років батько, не змусили його скинути у вазі. Або ж мамині пиріжки давалися взнаки.

- Я вагітна, - випалила без заминки вона.

Як помирати, то з музикою! Правда, у відповідь чувся лиш власний дзвін у вухах.

Фаза колективного сторопіння тривала задовго. Оля вже й задумалася чи не знадобиться швидка, і щоб дефібрилятор обов’язково був, тому що тато так вирячив очі, ніби почув новину про кінець світу. А може він для них й настав? Їхня доня – красуня й розумниця усе підкидає розварених кнедликів, замотаних в життєві негаразди.

Мама впустила книгу, та голосно бухнулася об сірий ламінат, сестра впустила телефон і вклякла з відкритим ротом, батько якось дивно роздув щоки, і лиш Дмитро несміливо усміхнувся. Оля вкотре переконалася, що сестрі, насправді, з ним пощастило.

- Ти серйозно? – першою вичухалася із шоку Ксеня, вдаряючи по сестрі колючим блакитним поглядом. І стільки злості там, що аж іскрить від замикання.

Оля лиш кивнула. Зараз краще помовчати.

- І хто ж батько? – продовжила сестра, піднімаючись на ноги. Вона спнулася на бильце крісла, у якому сидів Дмитро, та поклала руку на його плече.

О, паленим смердить.

- Яка різниця, хто? – спокійно відповіла Оля. Чекала цього питання, тому відповідь давно заготована. – Буде тільки мама. Може ще діді і баба, якщо не відмовляться.

- Боже! – вигукнула мама, хапаючись за груди в області серця.

Батько миттю зайняв іншу позу: сів, а кулаки впер у диван.

- Людо, не божкай! – суворо бухнув він, скоса зиркаючи на присутніх. Жінка схлипнула й затихла, а він повернувся до Олі. – Доню, ніхто не відмовиться, але нам ти можеш сказати, хто він.

- Навіщо? – спокійно гнула своє Оля. Її навіть не сіпало, що трохи дивувало. – Я хочу народити для себе. Заміж вже ходила. Нічого доброго там не побачила.

Знову тиша. Мамині сльози рвали серце, краяли душу, але не планувала відступати від задуманого. Ім’я батька її дитини втоне в сутінках образи, якою він так нестерпно кидався.

- А може ти не хочеш говорити його ім’я, бо соромно перед нами? – Ксеня напружила худе кістляве тіло, немовби готувалася до смертоносного стрибка кобри. – Бо, може, він живе поряд.

- Ксеню, що ти городиш? – підстрибнув на ноги Дмитро. Навис над дружиною, зціпивши зуби й кулаки, готовий, певно, вперше в житті її добряче витнути.

- Городжу? Я?! – вискнула Ксеня, рівняючись з чоловіком ніс у ніс. – А чого вона не розкаже, хто їй байстрюка склепав? Га? Ти! Це ти їй пузо надув, а тепер сидите тут удвох і розігруєте комедію. За дурнів нас маєте.

Такого повороту навіть Оля не чекала. Вона знала, що сестра страшно ревнива, але ж яку збочену фантазію потрібно мати, аби запідозрити їх у подібній ганьбі. У Дмитра аж мову відібрало. Він тільки безглуздо вирячився на дружину. Шукав проблиски здорового глузду на писку благовірної, та, певно, не знаходив – плюнув люто їй під ноги і вибіг з хати.