7

«Як і чому я опинилася у цій халепі? Чи існує для мене вороття? Чи готова я, щоб моє життя стало історією без хепі енду?»

Таліана «Ляльковод»

         Оля сиділа на лавочці перед приміщенням гінекології в млі вогкого та сірого листопадового ранку. Зміна давно закінчилася, до маршрутки залишалося п’ятнадцять хвилин, і вона встигла відвідати Неонілу Іванівну, котра не без захвату підтвердила її здогадки.

- А що я тобі казала! Шустрий гадик потрібен, а ти вже хрест на собі поставила.

Оля хутко одяглася за ширмою та сіла на кушетку перед столом завдділення гінекології, високої чорнявої жінки з багаторічним досвідом. Першого разу вона теж її порадувала, а потім прибила повідомленням. У Олі позаматкова вагітність, потрібна операція, під час якої виявили запалення яєчників. Одного видалили, а іншого лишили та пролікували. Шанси на ще одну вагітність були мізерні, але тоді Неоніла Іванівна порадила їй не розкисати, адже толковий та шустрий гадик цілком може зарадити її біді. Проблема в іншому, де його знайти. Та чи й взагалі варто шукати? І на тобі, знайшовся.

- Я не ставила. Просто з чоловіком розлучилася, - м’яко заперечила Оля, бо заввіділення була в курсі її сімейної драми, як зрештою кожен в лікарні. Про це хіба глухий не пліткував.

- Ой, не розказуй! – розвела руками жінка, а тоді знову взялася до заповнення карти для вагітної, не спитавши пацієнтку щодо рішення залишати плід чи ні, вона й так його знала. – То скажеш, хто татусь? У кого такі шустрі гадики?

- Яка різниця, хто? – зніяковіла Оля, потупивши погляд у підлогу.

- Як яка різниця? – підкинула брови завіділення і відклала ручку. – Хоча, може й правду кажеш. Значить так, спостерігаєшся у мене. Сама розумієш випадок непростий. Завтра підемо на УЗД. Коли твоя зміна починається?

- О восьмій ранку.

- О сьомій тридцять, щоб у мене, як штик. Зараз ще випишу направлення на аналізи, також завтра зробиш. І не кисни. Народимо ляльку.

- Я не кисну.

Оля справді не кисла, вона думала. Згадувала, а потім знов думала. Ота безкінечна думалка вже з’їла мозок. Так попасти через власну дурість. Пригод закортіло. Але ж він так дивився. На неї жоден чоловік так не дивився, навіть той, з ким шлюб взяла та прожила шість років. Неправильно, промучилася. Спочатку невдала вагітність, потім його пиятика, потім постійні претензії, потім табуретка об голову і розлучення. Батьки забрали її, не давши Ромі шансу хоча б слова сказати у своє виправдання, а він намагався. Бо це вона у всьому винна: довела, докулупала, допиляла… І табуретка в голову – це цілком логічний наслідок лише її дій.

Оля стенула плечима, під куртку залізав пронизливий холод, а їй тепер мерзнути зась. Чи зраділа несподіванці? Ще не вирішила. Глянула на годинник. Час на маршрутку. Втомлено підняла закляклі ноги та пошкандибала. Дорогою оминала метушливих перехожих і знову думала. Батькам потрібно сказати і йому. Йому може й не треба. Він в Києві. Гарний, ставний, успішний, а вона… А вона просто медсестра із задрипаного села, яка захотіла екстриму на задньому сидінні. Перед очима почали метушитись картинки  її безумства, вона спіткнулася й ледве носом асфальт не вирівняла. Хутко підскочила, озирнулася навкруги, чи ніхто не побачив її ганьби, але народ байдуже прямував у своїх справах, кутаючись щільніше у шарфи та куртки.

В маршрутці теліпалася і знову думала.

Голова може розпухнути від думок? Як медик вона знала, що це не можливо, а як звичайна жінка, що мала кипучу пригоду на задньому сидінні крутого авто, майже відчувала оту роздутість мозку на фізичному рівні.

І думати нема про що, взагалі-то. Уже все сталося. Хтось гори підкорює, хтось хвилі, а у неї своєрідний екстрим вийшов. І п’яною не була, і з віку малолітнього дебілізму давно виросла, але як вчудила, то вчудила.

Він після того їй не дзвонив, а вона йому. Хоча мала цілком виправдану причину наступного ж дня спитати, чи не знайшов часом чорне спіднє в автівці, бо десь загубилося. А після підтвердження Неоніли Іванівни мала б дзвонити у всі дзвони, проте, натомість, перебувала у стані дивного спустошення. Ні радості, ні печалі. Немов на роздоріжжі стоїть. От тобі доросла, самостійна, покоцана життям жінка, яка примудрилася спіймати за хвостика шустрого гадика. І нікому вона не зізнається як добре було на тому задньому сидінні, і про нього не зізнається, і йому не скаже. Чи скаже?

Водій за звичкою зупинився біля провулку, але Оля не виходила. Довелося гукнути, лиш тоді вона покинула прихисток безкінечної думалки. Мерщій вискочила на вулицю та подалася додому. Добре, що дорогою нікого не зустріла, лиш сусідський собака гавкнув, а тоді впізнав її та зателіпав куцим чорним хвостиком.

Оля зайшла у двір, помітила Дмитра, чоловіка Ксені, який заповзято рубав дрова, а батько одразу складав у тачку і возив під хлів. Там вже стояло два кострика, третій намічався. Чоловіки весело привітали її та продовжили свою справу. Вони постійно разом. Хоч один зять у батька такий як треба, бо інший ганьба на весь район. П’яниця, дебошир, гульвіса, і де були Олині очі, то хто його зна’. Певно, на потилиці. Бо приказка: «Бачили очі, що купували» точно про неї, і ті зіньки однозначно повилазили.

У передпокої зняла куртку та взуття, прислухаючись до веселого гомону на кухні: мама з сестрою щось чаклують. Будуть тішити своїх чоловік смаколиками. Чи почувалася Оля зайвою в хаті батьків? Безумовно.