3

«Насправді, у вашому світі дуже багато таких історій: діти лишаються без батьків, батьки без дітей…»

Юлія Цюрик «Мамо, або історія від духа»

         Було у матері два сина, її втіха та розрада. Колеги, а також сусіди, постійно присікувалися, що ще дівчинка треба – помічниця в хаті, але мамина відповідь у таких випадках вражала прямотою, іноді, й  різкістю: «То дівчинка потрібна в хаті, щоб бути служницею? Якщо у мене колись народиться донька – вона стане втіхою, а не раб-силою». І матір зважилася на дівчинку, уже й ім’я вибрала, усі її діти ще до народження мали імена.

Коли мав народитися первісток, вона чітко виставила умови чоловіку: «Якщо народиться хлопчик – буде Орест, якщо дівчинка Зоряна». Під час другої вагітності ультиматум повторився, а чоловік навіть не став сперечатися. Дружина мала сильний характер, стержень, який зламати не вдавалося, хай би там що. У перший рік шлюбу якось намагався її виховувати, не кулаками, не здатен був ними махати, а потім покинув те дурне діло, тяжко зітхнувши над своєю долею підкаблучника:

- Біда мені. На тобі ж, де сядеш, там і злізеш.

 Другим у них народився Гліб – чудесний хлопчина, від якого уся жіноча стать, починаючи з п’яти років та закінчуючи глибокою старістю, просто мліла. Чого лиш вартували чорні брови, немов стріли, та карі лукаві оченята, що збили на гріх не одну дівчину. Матір, дивлячись на своїх козаків, тужливо приказувала:

- Ой, чиясь доленька не спить, хлопці.

А хлопці щасливо всміхалися неньці, бо лиш отими чудернадцькими іменами вона приписала їм непросту долю. Пройди всеньке село, а може й район, а Орестів та Глібів не зустрінеш. Село кишіло Сергійками, Сашками,  Андрійками, Володьками, а у неї диво-дивнеє. Де тільки й надибала такі імена, чудувалися колеги на роботі та односельчани за хвіртками, прискіпливо глипаючи на хлопців з ранцями, що чимчикували з мамою на роботу.

 Мама працювала у школі, була завучем, а ще викладала українську мову та літературу. В селі її поважали, хоча вважали зверхньою та зарозумілою, оскільки вона не дозволяла собі попліткувати з ними на лавочці, не мала чоловіка-пияка, який би вчиняв дебош що через день, не мала корови, а це прирівнювалось до смертельного гріха, і що найпаскудніше, її зовсім не турбувала їхня думка. Вона плила життям вільно, супроти заведеним правилам та оточенню. Мала невдалий приклад сімейного життя батьків, де мама, попри роботу головного бухгалтера в сільській раді, виконувала роль вічної служниці при батькові. Певно, тому твердо вирішила для себе, що її сімейне життя буде зовсім іншим, а діти не будуть зневажати матір за принизливе становище, в яке її поставив власний чоловік.

 Вона вступила до педагогічного університету наперекір батькам, не збиралася успадковувати професію мами, на якій та дуже наполягала. В хаті був шалений скандал, батько погрожував вигнати її з дому, пустити по світу ні з чим, але донька виказала нечувану впертість, незрівнянну навіть з батьковою, мало до побиття табуреткою не дійшло, проте ненька зуміла вгамувати розлютованого чоловіка.

Ось тому дівчина давно вирішила, що тракторист та комбайнер, ким був батько,  і який з’являвся додому постійно налиганий, не буде вказувати їй куди вступати та як жити. Дуже кортіло вирватися з цього пекла, і їй це вдалося, хоча б на п’ять років, поки тривало навчання, а там Василь з пропозицією не забарився, сусідський хлопчина, що жив просто через тин, і не приховував своїх почуттів до неї.

Восени зіграли весілля, молодята одразу перебралися до нової хати, яку зводив наречений, поки вона здобувала освіту, та зажили душа в душу. Свекруха в ній душі не чула, крім як «Моя доня» з її вуст не лунало. Василь був єдиною дитиною в сім’ї, бо сестра померла при народженні,  і повторити той жах його мама більше на захотіла. Вона умлівала від онуків, втішалася щастям, і постійно повторювала:

- Хлопцям в житті легше. Хай будуть хлопчики.

 Жити та радіти б, але через чотири роки померла свекруха, в хаті гуляли голодні дев’яності, а в пузі невідомо яким чином взялася дівчинка. Вони застерігалися, та, мабуть, погано. На аборт не зважилася, а чоловік сказав: «Вигодуємо. Колись по шестеро росли в страшенних злиднях, а ми трьох не піднімемо. Хата є, паця заколемо, бульбу посадимо, а на твоїй роботі все рівно нічого не платять». На тому тема закрилася, вони очікували жадану дівчинку, а хлопці сестричку. Всі чітко знали, що її зватимуть Зоряна, і що вона не буде служницею в хаті, а їхньою принцесою, яку брати захищатимуть та оберігатимуть.

Восени, однієї темної ночі, мама з татом поїхали до загадкового пологового, звідки дітей видають, як порцію обіду у їдальні, принаймні, так розказувала бабуся Галя, але чомусь дуже довго не поверталися.

Тато показався вдома аж наступного дня, білий, немов перший сніг у грудні. Він сів на кухні, пригорнув до грудей синів, що щебетали соловейками в жагучому очікуванні мами та сестрички, і заходився риданнями.  Потім до хати вбігла бабуся, спитала, що сталося, відповідь пролунала страшна.

- Їх нема, - проказав батько крізь сльози.

- Як нема?

- Великий плід. Вони не могли витягнути… Обоє…

Бабуся з’їхала по стіні, вхопилася за серце, безглуздо хапала ротом повітря, неначе риба, викинута на берег. Вона мала ще сина, її горе було кому порятувати, втішити розчавлену матір, а от два хлопчики залишилися з своїм нерозумінням біди на самоті.