2

«Скільки років минуло відтоді, як побачив тебе вперше – пісків Сахари для клепсидри часу не стане...»

Марко Войт "Чорний янгол"

Він повертався до місць, де народився один раз на рік, і так протягом довгого часу. Вже й точно не сказав би скільки років минуло, коли з торбою за плечима поїхав вступати до Львова і більше не повернувся у краї, що колись звалися домівкою. Тут його нічого не тримало, хіба що бабуся. Якби не вона, то навіть й одного разу сюди не потикався б. Дім там, де тебе чекають, а це дань поважному віку і тій турботі, що не дала, свого часу, йому з братом пропасти.

         Орест минув Дачі, так місцеві жителі називали невеличке поселення заїжджих містян, що облаштували собі помешкання попід лісом, та вихопив поглядом знайому вивіску дівчини у вінку, яка радо вітала подорожніх у Білці. Кумедна назва. Коли його питали звідки родом буде, гордо відповідав:

- З Білки!

- Звідки? – вражено перепитував співрозмовник, а Орест вкотре глузливо кидав.

- З Білки. Погугли.

За рік село не зазнало значних змін, якщо не брати до уваги новобудови, які простяглися аж до сміттєзвалища, та новенької амбулаторії, що дивним чином влізла в землю, немов простояла не одне століття на цьому місці. Село росло і жило, на відміну від багатьох своїх побратимів, що розкидалися межами країни.

На перехресті, в центрі села, він повернув автівку ліворуч, в салоні одразу затрусилися усі дрібні деталі, бо шматок Америки закінчився, почалося старе добре шосе, викладене камінням ще за часів царя Гороха. Ореста підкидало, усе тремтіло, і він навмисно додав газу, аби швидше проїхати отой зубодробильний шматок шляху. Чогось у дорожників не вистачило коштів, щоб прокласти асфальт по селу, і полегшити автомобілістам життя. Бюрократи бісові!

Отой кілометр він пролетів, немов куля, добре, що впав дощ, тому курява з під коліс авто не здіймалася на перехожих і в спину не летіли їхні смачні прокльони.

Перед мостом, за котрим, вважай, межі села закінчувалися, повернув праворуч, одразу вихопивши поглядом струнку жіночу фігуру в барвистих чоботах та квітчастій хустині, яка жваво поралася з мішками у воді навпроти бабусиної хати. Все свідоме дитинство та юність Орест провів на берегах цієї невеличкої річки, що гнала свої води попід будинком батька та бабусі. З качками і книгою було легше пережити усі гризоти втраченого дитинства. Саме таким він його вважав. Лиш тепер задихав на повні груди, коли обжився власним кутком, твердо стояв на ногах, міг дозволити собі бути самовпевненим, а подекуди нахабним. Його покійна вчителька математики постійно примовляла: «Нахабство – друге щастя». Озираючись на досвід прожитих років, Орест впевнився, що вона мала рацію.

Під’їжджаючи ближче до ненависної хати, заборонив собі згадувати й думати про ту, що спромоглася перетворити їхнє з братом життя в рідній домівці на пекло. Усе пригадувалися бабусині приказки, а одна назавжди викарбувалася в пам’яті: «Як мати б’є, то не болить, а мачуха як подивиться, той душа холоне». Його душа давно не холоне, просто огидно.

Бабусина й батькова хати стояли поруч, перед ними красувався розлогий заїзд, усіяний зеленою соковитою травичкою, Орест зупинився попід брамою з  бляхи кольору перестиглої вишні, що вела до обійстя бабусі, але бібікать не став, аби не налякати стару хитрунку.

Відчинив дверцята, втягнув свіжого вересневого повітря, що пахло чистотою та свіжістю після дощу, втомлено примружив очі, віддаючись променям ще теплого сонця. Осінь плавно відбирала віжки в літа, його улюблена пора, коли ще тепло, проте зовсім негаряче.

Він потягнув здерев’яніле тіло, покрутився в різні боки, розминаючи закляклі м’язи від довгої їзди, почухав бороду, і покинув салон авто. За бороду йому ще влетить від бабусі, не інакше попом його величати стане, проте Орестові подобався новий імідж. До того ж, він справно відвідував барбер-шоп, аби рослинність на голові та писку мала охайний вигляд.

 Раптом відчув, що права нога дивним чином поїхала вперед, ніби наступила на щось слизьке та неприємне, на жаль, відчуття не підвели. Зовсім забув, куди приїхав – це ж село, тут лайно на кожному кроці, і він знайшов здорову купу коров’ячого. Та бодай тебе качка копне, як каже бабуся! Бісова рогата скотина! Знайшла де нужду справити. Орест взявся наполегливо обтирати оригінальний Nike в чорно-синю смужку об траву, бо колись так мама навчила, а ще згадав як вона мила чоботи в калюжі, тому мерщій побіг в бік річки, яка тепер й нагадувала велику калюжу. Зовсім обміліла, лишень тонка смужечка води нагадувала про минулу буремну течію.

Перед очі знову вигулькнула жінка в барвистих чобітках, що заповзято гупала білі мішки об траву, а тоді клала їх у воду, полоскала та браво закидала у тачку, котра світила лискучими металевими боками. Видно, що нова, незволочена. Колись мама також прала мішки на цій річці, а батько змайстрував дерев’яну кладку для зручності, однак ті спогади здавалися примарою його короткого щасливого дитинства, у якому ненька лагідно пестила волосся і посміхалася так, неначе знала геть усе на світі.

Орест не добіг до річки, на дорозі шкірилася величенька баюра, в котру  хутко всунув кросівок, тому що запах почав неприємно щипати ніздрі. Збоку почувся сміх, веселий такий, глузливий, він повернув голову і узрів довгу русяву косу, що метнулася догори, відкинута власницею у барвистих чобітках, та впала на спину тяжким грубим прачем. Орест тільки в однієї дівчини пам’ятав таку косу, якій заздрили усі сільські дівчата, бо те багатство носила його однокласниця Оля. Тому пильніше придивився до жіночої фігури, відмічаючи для себе чорні лосини, що обтягнули довгі стрункі ноги та темно-бузкову кофтину, яка окреслила тонку талію і звабливу п’яту точку, оскільки її власниця зайняла напівзігнуту позу. Зненацька жінка обернулася, блиснула на нього з-за плеча пронизливо блакитними очима, і чогось заклякла. Вирівнялася, повільно повернула обличчя, закидаючи останнього мішка до тачки, і втелющилася некліпаючим поглядом. Навіть крізь роки він впізнав отой погляд, оту косу, і загорівся спогадом про вкрадений поцілунок, який вперше подарувала вона.