Глава 13

Залишалося зовсім небагато, всього кілька деталей і картинка буде готова. Вона майже зібрала себе по частинам на цій картинці. Ще трохи, один, другий і третій квадратик зайняли свої місця. От і готово!

Яскраве світло пронизало її душу, поступово повертаючи їй майже забуті відчуття. Спершу вона відчула тепло, воно повільно розливалося по всьому тілу, пробуджуючи спляче життя. Потім Маріель відчула запах вогнища і сушених трав. Тишу навколо. Її вії здригнулися. Вона повільно підняла повіки, ще погано розуміючи, де ж вона перебуває. У роті з’явився неприємний смак гіркоти. Маріель важко зітхнула. Хтось поруч із нею заворушився, і вона побачила над собою обличчя, яке здалося їй знайомим. Маріель спробувала заговорити, але виходило тільки якесь скрипіння, тоді вона запитала подумки:

«Де я?»

«У наметі Іо», - отримала вона відразу відповідь, - «Я Тафу, її учениця. Ми довго чекали, коли ти повернешся. Це велика радість, отже, все було недаремно».

«А де Іо? Як довго я тут?», – знову подумки запитала Маріель.

«Іо більше немає. Вона вирушила у світ предків, рятуючи тебе. Іо забрала з тебе прокляття смерті, яке ти в свою чергу забрала у сьомого лорда. Іо сказала, що вона вже занадто стара і їй все одно вже час йти. Вона з радістю погодилася використати свою силу востаннє, рятуючи молоде життя. Іо просила нас все тобі розповісти. Тепер ти житимеш, ви з нею помінялися місцями в тому світі. Маріель, ти маєш тепер жити і використовувати свою силу на благо іншим, тепер ти будеш ще сильнішою. І оскільки Іо забрала твою смерть, а тобі віддала твоє життя, очищене магією хантів, то ти тепер більше належиш нашому народові, у тебе наша сила. Іо просила тебе пам'ятати все те, чого вона тебе вчила. А тепер відпочивай. Тобі треба одужувати. Ти тут вже три місяці!»

«Три місяці? Як таке може бути?» - здивувалася Маріель.

«Було не так просто повернути твою душу і підтримувати життя у твоєму тілі. Ми довго боролися за тебе, Маріель. Лісовий народ ніколи не кидає своїх у біді. Іо залишила трьох учнів, ми повністю володіємо її знаннями. Коли її не стало, ми доглядали тебе», - неквапливо, майже з материнською турботою, відповідала Тафу.

«Я ніколи не зможу висловити словами ту подяку, яку відчуваю до вас. Не знаю, як можна відплатити за все це!» - Переповнюючись щирою вдячністю, подумала Маріель.

«А словами й не потрібно, ми і так відчуваємо все. Проживи це життя гідно і щасливо, от і вся подяка».

Тафу покинула її зовсім ненадовго. Треба було повідомити всім іншим, що велика Іо вчинила правильно і їй вдалося зробити те, що здавалося таким неможливим. Через деякий час Тафу повернулася до намету вже не сама, а з двома іншими ученицями Іо. Так у Маріель з'явилося відразу три няньки: Тафу, Ума та Яго.

Більшість часу Маріель спала, відновлюючи свої сили. Молоді хантські знахарки відпоювали її своїми зіллями та відварами, приводячи до тями бліду і схудлу дівчину. Вперше за такий тривалий час вона почула свій голос:

- Ви ж, напевно, знаєте, що відбувається в Охії?

«Він живий та й з братом твоїм усе гаразд. Не хвилюйся і думай поки що тільки про себе», – відповіла кмітлива Яго, – «Ми поки не хочемо, щоб охійці дізналися про тебе»

- Вони ж гадають, що я померла!

«Всьому свій час», - повільно промовила Ума.

- Скоро вже осінь. Як довго я ще пробуду тут? – благаюче запитала Маріель.

«А ти як думаєш? Вони злякаються твого вигляду. Нехай життя повністю відновиться в тобі і тоді... тоді ти з'явишся. Нехай твоє висохле тіло знову округлиться, шкіра порожевіє, очі та волосся заблищать, і сила повернеться до тебе»

***

Ваас дуже рідко бував у Іхтарі, а останнім часом йому ніяк не вдавалося порозумітися з Орландом і тільки надважлива справа привела його в замок сьомого лорда. Ваас вже заздалегідь підготувався до зустрічі з похмурим та грубим Орландом.

- Що привело тебе до мене, перший лорде? - Вийшов йому на зустріч схудлий і ніби навіть постарілий господар Іхтара.

- А ти не дуже гостинний, Орланде. Ти чудово знаєш, що я ще не прийняв титул першого лорда. Після смерті мого батька має пройти певний термін. Але незабаром жалоба закінчиться і в Охії відбудеться велике свято, присвячене одразу кільком важливим подіям. Я офіційно стану першим лордом, і решта лордів за законом повинні будуть скласти мені урочисту присягу, знову і знову демонструючи цим, що наші землі єдині, і що ми шануємо закони предків. А ще у цей день буде підписано договір про взаємодопомогу та відкриті кордони між дружніми народами. Я маю намір укласти угоду з Дівією та лісовим народом. Від дівійців ми вже отримали згоду, вони прибудуть і скріплять договір печатками. Сподіваюся і на участь хантів, хоч вони поки що мовчать. На похороні мого батька мені не вдалося поговорити з тобою, та й сам ти не з'являєшся, от я й вирішив особисто відвідати тебе. Тільки прошу, вислухай мене спокійно, Орланде! Як і мені, тобі відомо, що, даючи клятву вірності, лорди повинні мати хоча б наречену, якщо не дружину. Наше високе становище зобов'язує продовжувати наш рід…

- Я нічого не хочу про це чути! Мені начхати, що я сьомий лорд, я не хочу ним бути! – миттю розлютився Орланд.

- Спокійніше, будь ласка. Ти не можеш відмовитись і титул передавати тобі нікому. Тож ти насамперед сьомий лорд Охії, а потім вже просто Орланд! Я взяв на себе сміливість і вибрав тобі підходящу дівчину. Це відома і благородна сім'я, а їхня дочка буде тобі гідною парою, – сказав Ваас, виявляючи всю свою дипломатичність на яку тільки був здатний.

- А ти справді взяв на себе сміливість? Чи це знову наказ першого лорда? - З сарказмом прогарчав Орланд.

- Якщо хочеш, нехай буде наказ, я не хочу зірвати свято. З твого дозволу я оголошу про ваші заручини. І пам'ятай, ти охієць із стародавнього роду і думати маєш про Охію.

- Роби що хочеш, мені все одно, - байдуже знизав плечима Орланд.

- І ти навіть не хочеш дізнатися її ім'я?