Глава 11

Орланд швидко відшукав Маріель і, дочекавшись закінчення танцю, відвів її убік:

- Ну що, ти щаслива, що твій ненаглядний братик везе тебе до Дівії?

- А хіба Ваас вже дав свою згоду?! - Здивувавшись, радісно вигукнула вона.

- І не лише він. Зараз я порадую тебе ще більше, красуне! Я розриваю наші заручини і маю намір оголосити про це прилюдно. Більше нас нічого не пов'язує, я звільнюсь від тебе, а ти від мене. Можеш їхати куди захочеш, на тебе чекає така довгоочікувана свобода. Краще я візьму собі за дружину справжню охійку, так буде навіть правильніше. Дивись скільки їх довкола! Будь-яка з радістю погодиться на заручини зі мною, - з великою часткою сарказму в безрадісному голосі промовив Орланд, дивлячись на неї якимось порожнім і байдужим поглядом.

- Ха! …Вітаю! - Маріель збентежено запнулась, його слова чомусь по-справжньому зробили їй боляче. - Тепер ти знову завидний наречений, дивися, вибирай не поспішаючи, щоб потім не шкодувати! А як же наша маленька проблемка? - Вона спохмурніла, намагаючись зараз не думати про розірвання заручин, щоб не дай боже він не побачив її слабкості.

- Я подумав, що це все просто вирішується. Мені вже двадцять п'ять, а я все ще живий і чудово почуваюся. Ти приготуєш якомога більше зілля і залишиш Зусу розпорядження як ними користуватися. Він сам допомагатиме мені. Ось і все, моя люба відьмо.

- Пречудово! Я просто зараз лусну від щастя! …А ти сволота, Орланде! - Маріель зі злістю відвернулася від нього, якась незрозуміла образа до пронизливого болючого щему стиснула груди. Але дівчина зробила над собою зусилля, аби сховати цю образу глибоко в душі, прикривши її удаваними радощами щодо майбутньої поїздки. Всю ніч вона змушувала себе веселитися, танцювати, і не шукати його очима в переповненій залі. І тільки коли Маріель нарешті залишилася сама, її образа вибралася назовні, наповнюючи сльозами сумні волошки.

Через три дні вони з Джоном приїхали прощатися з Ваасом, який влаштовував полювання на озерах на диких качок. У нього зібралися лише деякі його знатні друзі та лорди, серед яких, звичайно ж, був і Орланд. Маріель навмисно дочекалася цього дня, щоб передати йому ліки, хоча Джон умовляв її поїхати кількома днями раніше.

Майбутній спадкоємець окинув їх братнім щиром поглядом:

- Дивись, Джоне, ти обіцяв повернутись! І будьте обережні. Не хвилюйся, Маріель, я нагляну за твоїм маєтком, твої слуги чекатимуть на тебе в твоєму домі. - Ваас ляснув Джона по плечу і обійняв на прощання.

Маріель теж підійшла до Вааса і провела рукою по понівеченій шрамом щоці, лагідно посміхнувшись:

- А ти не здумай утнути знов чогось такого, доки мене не буде. Будь і ти обережним. До зустрічі! - Вона подивилася на інших охійців і ввічливо попрощалася. – Усього вам доброго, благородні панове! До побачення, Ніле! Орланде… можна тебе на кілька слів?

Те, що вона покликала сьомого лорда, який кілька днів тому розірвав їхні заручини, дуже зацікавило охійців, навіть Вааса.

Удвох вони відійшли подалі до стайні, аби позбутися цих допитливих поглядів.

Маріель набрала побільше повітря і подивилася на Орланда, який цього разу не встиг сховати смуток у своїх очах. Чомусь говорити було важко.

Вона відв'язала від свого сідла торбу і простягла йому:

- Тут ліків на кілька місяців, все, що може знадобитися. Там записка для Зуса, я розписала все докладно, ви зрозумієте. Потім я повернуся і допомагатиму тобі й надалі. До зустрічі, нестерпний сьомий лорде! - Кинула Маріель, а сама подумала, «яка я все-таки дурепа, ще трохи і я розплачуся». Їхні руки стикнулися, коли він узяв торбу. Він навмисне торкнувся її. І вона це помітила.

- Маріель, - прошепотів Орланд, на секунду заплющуючи очі, проковтнувши колючий ком в горлі. Дівчина ясно відчувала, що його щось мучить, і що йому теж важко говорити. - Маріель, я хочу просити у тебе пробачення, - він глянув їй прямо в очі. - Я завдав тобі багато болю, поводився як остання сволота, бридко і негідно. …Пробач мені. Знаю, що не заслуговую на швидке прощення, але дуже прошу тебе. А ще, здається, я маю сказати тобі спасибі, - Орланд, кусаючи губи, спробував усміхнутися.

В очах Маріель блиснули сльози, а всередині горіло бажання кинутись йому на шию:

- Я... така ненормальна, що... вже десять разів виправдала тебе. …Я пробачаю тобі, Орланде. Але, я все одно не розумію. У мене якесь погане передчуття. Мені важко. Одночасно я хочу поїхати і... хочу залишитися, - прошепотіли її тремтячі губи, а очі все ловили цей темний вислизаючий погляд. Орланд збентежено зітхнув і швидко підхопивши її на руки, посадив у сідло:

- Ні, ти поїдеш і все забудеш. Прощавай… Маріель! - Він довго вдивлявся в її обличчя, а потім різко розвернувся і пішов, не озираючись. Він не озирнувся навіть тоді, коли Грім жалібно заіржав йому навздогін.

 Джон їхав і весело теревенив, тим не менше, продовжуючи кидати підозрілі погляди на похмуру сестру. З собою вони взяли мінімум речей, щоб коні могли швидше пересуватися. Тому їхня подорож була більше схожа на тривалу прогулянку.

- А що ти передала Орланду? - все-таки не витримав і спитав Джон.

- Це ліки для його слуги, - задумливо промовила Маріель.

- У вас обох був такий дивний вигляд чи мені здалося?

- Здалося, - ледь чутно відповіла вона. - Якщо ти збираєшся говорити про Орланда, тоді мені краще повернути назад. А якщо ти не хочеш мене мучити, то краще заткнися.

- Ми поїдемо з тобою не просто в Дівію, а в саме серце цієї країни, до найдавнішого та найголовнішого міста Ят, – тут же змінив тему кмітливий Джон.

***

 А Орланд, ледь дихаючи від болю, повернувся до Іхтара. Він мовчки сунув в руки Зусу торбу Маріель, і втомлено сперся двома руками об стіл.

- Вона покинула Охію, Зусе… я її відпустив, – похмуро промовив Орланд.

- Навіщо? Навіщо ви це зробили, пане? Адже вона могла б і далі допомагати вам, і ви могли б ще жити й жити! – у голосі слуги чувся безмежний розпач.