Глава 7

Сонце давно закотилося, згущалися вечірні сутінки, а в лісі, серед високих і могутніх дерев, які своєю кроною упиралися в небо, вже давно було темно.

- Клята жінка! - Похитав головою Орланд і кинувся навздогін.

Гілки хльостали її по обличчю, але Маріель наче божевільна стрімголов тікала в лісову хащу. Коли сили покинули її остаточно, вона, нарешті, зупинилася, притулившись до дерева, давши волю сльозам.

- Ось ти де? - Як з-під землі виріс сьомий лорд, - Ти не зможеш ні втекти, ні сховатись від мене, бо я дуже добре знаю цей ліс.

Тоді Маріель рвучко обійняла стовбур, міцно зчепивши пальці, хапаючись за нього як за останню надію. Орланд безуспішно спробував її відтягнути, не розуміючи, звідки в цієї тендітної дівчини взялося стільки завзяття. Але він продовжував сердитися і на себе, і на неї за те, що вона якимсь незбагненним чином манила його до себе, а ще тому, що у нього не має права бути коханим.

- Ти зібралася ночувати в лісі? …Добре, я почекаю.

Орланд сів поряд під сусіднє дерево, скоса поглядаючи на тремтячу і вперто мовчазну дівчину. Минуло чимало часу поки Маріель втомилася стояти, ноги підкошувались, рана на нозі боліла, і дівчина знесилено опустилася на землю.

- Я нікуди не піду, у мене більше немає сил, ти розтоптав і принизив мене, - стомлено промовила вона. – Чому ти такий жорстокий? Що я тобі такого зробила?

Орланд підійшов і одним ривком поставив її на ноги:

- Цей світ жорстокий сам по собі. І це не казка про благородного принца та прекрасну принцесу! Попереджаю, більше ти собі не належиш, тепер ти належиш мені! - І взявши її за руку, молодий лорд потягнув її за собою, а дівчина інтуїтивно відчула, що пручатися зараз безглуздо, вона помститься йому потім. Трохи зігрівшись, Маріель висмикнула руку і пішла сама. В цій цілковитій темряві вона спотикалася та іноді падала, а він терпляче її підіймав, і вони мовчки йшли далі, продовжуючи ненавидіти один на одного.

Коні паслися там, де їх залишили. Орланд протяжно свиснув і його красень жеребець слухняно підбіг, трясучи головою, наче вітаючись. Знатний охієць спритно скочив у сідло, потім підхопив Маріель, посадивши її поперед себе.

- Я поїду сама на своїй Блискавці! Не чіпай мене! Відпусти! - вдарила вона його по руці.

- Помовчи, я й так з тобою надто няньчусь. Впадеш, а потім скажуть, що це я тебе покалічив. Тримайся і не сіпайся, кралечко, інакше буду тебе чіпати всю дорогу.

Вночі вони добралися до маєтку Вааса. Замок не спав, святкування тривало, грала музика, горіли вогні, люди шуміли та веселилися. Біля стайні до Орланда підскочив слуга.

- Мій пане, я собі місця не знаходив!

- Зусе, швидко розшукай того, з ким вона приїхала, - кивнув він у бік Маріель, - І приведи сюди, тільки тихо. Я поки що не хочу, аби хтось дізнався, що ми повернулися! - Наказав Орланд, не відпускаючи Маріель.

- Забери від мене свої лапи, я нікуди не подінусь! Я сама не хочу, щоб мене бачили у такому вигляді! - Продовжувала протестувати вона, упираючись і не бажаючи торкатися цієї людини.

За п'ять хвилин слуга привів Зейну, і служанка з жахом сплеснула руками, побачивши свою пані, боячись підняти свої злякані очі у бік лорда.

- Швидко причепури свою... пані! Скоро я зайду та заберу її. А щоб ви не втекли, мій слуга вас постереже, - процідив їй Орланд, змірявши зневажливим поглядом, в якому читалася відверта загроза.

Зейна непомітно провела Маріель в приміщення для слуг, допомогла їй змити бруд та кров, знайшла для неї іншу сукню і заново заплела волосся. Сьомий лорд не забарився. Він теж переодягнувся і виглядав, як і раніше, дуже вишукано та охайно. Окинувши дівчину прискіпливим поглядом, він знову владно схопив її за руку і потяг за собою. Але до зали вони не ввійшли. Орланд попросив слугу викликати з бенкетної зали лише Вааса.

- Скажи, що лорд Орланд виконав його прохання і чекає на нього в коридорі.

Поки вони чекали майбутнього правителя, лорд Орланд про щось напружено розмірковував, не звертаючи на неї уваги, а Маріель дивилася на нього спопеляючим поглядом і сподівалася, що більше ніколи його не побачить, що він звалиться з коня і зверне собі шию, або що його відправлять на війну.

- Маріель! Слава небесам! Вислухай мене! – кинувся до неї майбутній правитель.

- Ні, Ваасе, наш чистокровний та майже святий мисливець на драконів, - Орланд загородив йому дорогу, - Спочатку ти вислухаєш мене! Я її привіз, підкорився твоєму батькові, але вибачатися перед усіма я не бажаю. І змусити мене ніхто вже не в змозі! За  нашими законами нащадки лордів не мають такого привілею, як виступати проти одного з «Союзу Семи». У тебе поки що немає права протистояти моїй волі! І татко тобі не допоможе. Твій батько навряд чи захоче розпочати війну через колишню рабиню. І ви обидва зробили величезну помилку, відправивши мене на пошуки цього ніжного скарбу! Тепер я маю умови. Або всі продовжують вважати Маріель розпусною дівкою або ти даєш мені свою згоду видати її за мене заміж.

- Ні, Ваасе, не роби цього! Не погоджуйся! – пискнула Маріель, намагаючись визирнути з-за спини Орланда.

Але вони не звернули на неї уваги, двоє чоловіків дивилися один на одного зі щирою ворожнечею, оцінюючи сили противника.

- Ти не можеш оголосити її своєю нареченою! - Випалив Ваас.

- Це ти не можеш, майбутній спадкоємцю, але не я. Та наречена, яку мені у дитинстві вибрав твій батько, давно померла. Мого батька вже теж немає серед живих, щоб наказувати мені з ким одружуватися. Мій вік та моє високе становище дозволяють мені зробити вибір самому. Подумай, цим ти врятуєш Ніла від його дурної закоханості, а вона стане дружиною сьомого лорда. Стати знатною дамою відмінний варіант для самої дівчини. Якщо ти даси згоду, інші не заперечуватимуть, ти ж назвав її своєю сестрою і про її походження ніхто не знає. Нехай вважають, що вона теж благородної крові, отже підходить на роль нареченої для лорда. І тоді всі розмови про її нібито заплямовану честь припиняться самі собою. Віддай її мені... вона і так вже моя, - закінчив Орланд самовдоволеним і загрозливим шепотом.