Глава 3

Шум свята стихав, велике багаття догорало, а лісовий народ не поспішав розходитися. Цілий день вони танцювали біля вогню, поклоняючись його духу, приносили дари, дякували, що вогонь зігрівав лісовий народ і давав їжу, а ще просили вберегти їхній ліс від пожеж. Раптом Маріель перестала чути їхні думки, отже, ханти замовкли. І Джон підвівся тієї ж миті:

- Сьогодні моїй сестрі виповнилося двадцять років. Я дуже вдячний лісовому народу, щиро і від душі, якби не ви нас із сестрою вже не було б на цьому святі. Ви наші справжні друзі, а ми навіки ваші. Маріель, ми з Чесом зробили тобі в подарунок амулет-оберіг, а Іо вклала в нього якусь таємну силу, яка тебе охоронятиме, - урочисто промовив він.

Іо підійшла до Маріель і дбайливо одягла їй на шию амулет:

- «Ніколи не знімай!»

- Але це ще не все! Заплющ очі! …А тепер можеш дивитися! Це тобі особисто від мене, - Джон, сяючи на радощах, тримав у руках справжнісінький торт із запаленими маленькими восковими свічками, невеликий, кострубатий, але все-таки це був торт. - Загадай бажання і задувай. З днем народження, сестричко!

- Спасибі вам! Дякую тобі величезне, Джоне, я від тебе такого подвигу не очікувала, - розчулившись, пролепетала дівчина, з усмішкою обводячи очима присутніх. - Немислимо, ти сам зліпив торт, напевно цей подарунок я пам'ятатиму завжди! - Вона, не замислюючись, загадала своє єдине бажання і на одному подиху задула свічки.

- До речі, я теж пам'ятатиму, як важко мені вдалося його спекти. Виявляється, ліпити із глини набагато простіше! Ханти ніколи раніше не пекли тортів, тому вони відмовилися допомагати і дивилися на мене підозріло, як на дурня.

- Як я тебе розумію, мій бідний брате, - розсміялася Маріель, - Почастуємо всіх бажаючих, може їм сподобається наша традиція.

- Боюся, таких сміливців знайдеться небагато, вони здогадуються, що кухар із мене нікчемний.

Пройшло ще кілька тижнів, і в черговий раз Маріель та Іо вирушили до лісу, залишившись там на ніч у невеликому курені, далеко від усіх, аби зранку продовжити свій шлях. Надвечір другого дня вони вийшли за межі лісу, на його північні кордони. Маріель побачила вдалині поля, гаї та зелені пагорби. А ще верхівку білої вежі. Раптом із лісочка виїхав загін вершників.

- «Ми ще на нашій території, Маріель, не варто їх боятися»

- Це охійці? - дівчина вдивлялася в далечінь, але вони були занадто далеко, щоб можна було краще їх розгледіти.

- «Так, вони іноді розважаються і захоплюють довколишні землі. Скоро, дуже скоро прийде і наша черга. Дивись, Маріель, це Охія – земля семи лордів. Наш народ давно спостерігає за ними, але ми ніколи не були з ними дружні. Я не можу сказати, що всі вони погані чи добрі, просто інші. Те, що ти бачиш перед собою – це землі першого та головного серед них, лорда Ламарка»

- Чому ж тоді ти так спокійно говориш про те, що вони захочуть відібрати у вас вашу землю? Ти передбачаєш напад, і лісовий народ нічого не зробить?

- «Вони не зможуть відібрати в нас ліс. Ми не воюватимемо, ханти сховаються у своїх таємних наметах. Проходи зачаровані і охійці ніколи не пройдуть, їм набридне блукати серед дерев. Так було вже неодноразово. Мине час, і ти зрозумієш, хто ми, а хто вони і хто насправді ти, наберися терпіння і дізнаєшся»

Більше Іо не згадувала про охійців, хоча чудово чула роздуми Маріель та мабуть воліла відмовчуватися. Маріель любила загадки, але не такого роду, коли справа явно стосувалася її долі і всі відповіді поки що від неї приховували. Вона розуміла, що якщо Іо вирішила мовчати, то вже нізащо не скаже, стара вперто дотримувалася якоїсь мети. Усю дорогу її не полишали ці думки, найбільше в світі Маріель не любила невизначеності та очікування.

- Джонні! Джонні! - зазирнула вона в намет до Чеса. Джон старанно, з виглядом мученика місив глину.

- Я повернулася. Ми з Іо виходили з лісу хантів, і я на власні очі бачила охійців та їхні землі.

- Ти, мабуть, хочеш, щоб я помер від заздрощів? Я теж хочу десь пошвендяти! Чес обіцяв, що через кілька днів ми із ним закінчимо, і у мене буде цілий тиждень байдикування.

…

- Ну, а сьогодні ти можеш піти погуляти? - на третій день своєї відпустки Джон вже починав втрачати терпіння.

- Завтра, Джонні, завтра. - Вже вкотре відповідала йому Маріель.

Нарешті Іо відпустила і її. Вони бродили вдвох лісом майже цілий день, теревенячи про все на світі, згадуючи сім’ю та своє колишнє життя.

- Так дивно не бачити у небі літаків, а на дорогах ліній електропередач.

- Тут і доріг немає, не те, що стовпів, Джоне. Цей світ трохи подібний до нашого, я маю на увазі природу, землю, небо, і в той самий час тут все інакше. …Ти чуєш цей шум, це не птахи, це іржання. Біжимо швидше!

За іронією долі Джон і Маріель сховалися за тим самим деревом, що й у перший день свого прибуття. Дорога до намету була перекрита вершниками.

- Непомітними нам не пробратися, їх дуже багато, - прошепотів Джон.

- Іо казала, що в моменти небезпеки проходи відчиняються лише для хантів. Нам треба сховатись, це охійці, я впевнена, – так само тихо відповіла Маріель.

І тієї ж миті, з обох боків одночасно виїхали четверо воїнів з презирливою зарозумілістю витріщившись на чужинців. Один із них, найстарший, щось сказав, звертаючись до Джона. І Джон невпевнено, але відповів йому охійською. Між ними зав’язалася розмова. Лише одна Маріель не зрозуміла жодного слова, вона з відкритим ротом дивилася на то на брата, то на незнайомців.

Незрозуміло, що саме казав Джон, але вершник раптом розсердився і смачно плюнув на землю, потім тицьнув тупим кінцем свого списа спочатку в Джона, а потім в Маріель, вимовляючи при цьому «навас», «наваса». Далі вони й озирнутися не встигли, як їх зв'язали та залишили сидіти під деревом.

- І коли це ти так швидко навчився їхній мові, нещасний поліглоте?

- Я ж тобі нічого не кажу про твою траву. Я все правильно йому сказав, і він мене зрозумів. Але, здається, ми з тобою вскочили в капітальну халепу.