27. Алекс_Нана

На Нану без жалю не можна було глянути. Та і сам відчував як раз у раз стискається серце. Близнюки самі у великому місті…

Годину тому дівчинка Соня, яка подружилася з близнюками, сказала що бачила, як малі сіли до якогось автомобіля.

Рорі не змогла нічим допомогти. Сказала лише, що діти в безпеці поки, а Нана здатна їх знайти. Треба лише собі довіритись. Та чи то дівчина собі не довіряла, чи то її сили не хотіли відгукуватись, а вже годину вона то плакала, то сиділа на підлозі й витріщалася в стелю.

Платон з Марією Василівною поїхали глянути улюблені місця малих, а Саша лишився з Наною, бо на її здібності все ж було більше надії.

Дівчина зблідла й нагадувала примару. Заплутане волосся вибивалося з хвостика й повзло змійками по спині. Очі зелені, прозорі й геть нещасні. Такі, в яких ледь тримається душа.

Саша був добряче злий. І на матір, і на себе. Не захистив, не зміг уберегти… То чи зможе берегти малих і дівчину все життя?

Дивився на Нану й розумів, що зможе. Вони разом усе зможуть!

Чоловік присів біля згорбленої дівочої фігурки й сперся спиною на диван.

— Нано, — гукнув тихенько.

У відповідь схлип.

— Я нездара… повна нездара! — раптом видала мала й у Саші все всередині покрутило від її нещасного самовбивчого тону.

— Глянь на мене! — сказав твердо й підчепив підборіддя дівчини пальцями.

Така маленька. Така тендітна. Така… його?

— Ти загубила себе на дні того океану, в який так боїшся зайти, про який ти так багато розповідала! В ньому себе і шукай. Пірнай, Нано. Пірнай… Я буду тут, чуєш? Тримай мене за руку!

Раніше б ці всі слова для нього звучали б пафосно і по-бабськи, та Нана щось змінила у світогляді. Щось підмішала у фундамент, на якому тепер аби що не зведеш, а ось такі думки трималися не гірше цегли, змащеної цементом.

Дівчина вклала тремтливу руку в його долоню. Її пальці були льодяними. Холод пробирався під шкіру, повз жилами, вʼїдаючись в кров. Та нічого, колись вона відіграла його душу, тепер він відіграє її!

Нана заплющила очі й вкотре тяжко зітхнула, закушуючи губу. А Саша раптом усвідомив, що найбільше в житті йому хочеться зараз обійняти це тендітне тільце, притиснути до грудей дівочу голівоньку й заспокоїти, як малу дитину. Так він і зробив.

Нана довго намагалася нащупати в собі нитки, за які можна було б витягнути з глибин єства здібності, котрі отруювали життя раніше й так потрібні були тепер, та все було даремно.

Відчувала себе порожньою, ніби було щось у грудях живе і померло. Носить тепер у собі те мертве, скручене довкола серця, відчуває могильний холод і не дістатися ніяк до живого, хоч кігтями дери.

Її малеча невідомо де і з ким, а зарадити ніяк не виходить. Де ж ті кляті відчуття, коли вони так потрібні?

Нана не чула, що там казав Сашко, та коли він сів поряд сіпнулася від тепла, яке йшло від чоловічого тіла й боролося з її холодом.

Хвилі відчаю і страху несли кудись далеко, тягнули за собою у прірву безмежного горя, та Нана вперто намагалася зачепитися за щось на поверхні, аби не сконати у тій чорноті.

Вона ледь відчула, як огортають її тіло теплі обійми, а от серцебиття, яке раптом вибухнуло в голові, заполонило весь простір. Вона на секунду сама стала тим серцебиттям. Лише згодом зрозуміла, що так бʼється серце Саші.

Раптом відчула себе маленькою хвилькою на поверхні океану, яка вібрувала в такт. Боялася, що безмежний чорний потік води змиє її, поглине, та серцебиття йшло зовні й не корилося законам її внутрішнього океану. Воно не вміло боятися, як роками вчила себе боятися Нана.

Прислухалася й затихла. Тіло припинило тремтіти, зате душа забриніла в такт тому серцебиттю. Тук-тук-тук… Тук-тук-тук… Тук-тук-тук…

Нана відпустила себе різко, ніби сіганула з обриву в холоднющу воду й відчула, що от-от потоне. Її тягнуло на дно. Спочатку борсалася й шкребла нігтями темряву, та потім побачила нитки, які вигиналися й бриніли різними кольорами там, на самому дні її особистого океану, її єства.

Думала задихнеться, та виявилося повітря тут і зовсім не треба. Нічого не треба. Тільки ті нитки були потрібні більше за кисень! Мільйони-мільйони різнобарвних сяючих ниток, які шарахалися від неї, мов медузи у водній гладі. Не давалися до рук.

Потягнулася серцем і сталося диво. Нитки обплели тіло, а потім з болем і печінням почали вʼїдатися у шкіру, домішуватися у кров, проникати в кістки. Її ламало й трохи лихорадило, та попри все почувала себе щасливою. Бо вперше в житті була справді цільною. Прийняла себе повністю, навіть чорні й грубі нитки, як і червоні й колючі лягли на серце, ніби там споконвік було їхнє місце.

Відкрила очі й світ загомонів. Все, як і колись, проте яскравіше, гучніше, вагоміше. Здавалося, що відчуває не тільки Сашу, який пульсував великою жовто-гарячою плямою зі сполохами різних кольорів, а й кожну комашку довкола, кожну травинку. Навіть стіни відчувалися живими. Все було просякнуте життям. Енергією. Все дихало й відчувало.

— Нано, — доторкнувся до плеча Сашко, котрий встиг покласти її на підлогу й збігати за відерцем холодної води, з якого щедро полив її обличчя.

Доторк відчувся як маленький вибух з емоцій у всьому тілі. Страх, радість, полегшення, занепокоєння, знову страх. Ніби зазирнула в емоційний калейдоскоп.

Сіла, занурила руки у воду в відерці й повільно видихнула. Тіло заспокоювало себе само, розчиняючи у воді залишки надмірних емоцій. Енергія досі буйно бриніла довкола, та вже не розплюхувалася за межі берегів.

Особистий океан Нани теж був енергією. Тепер вона це розуміла. Як і себе. Нарешті порозумілася з собою!

Послала Саші заспокійливу усмішку і знову закрила очі. Відчувала себе всемогутньою. Тепер вона точно допоможе близнюкам!

Гул емоційних сплесків, мов голосів, виринав у голові й дезорієнтовував. І це лише одна вулиця поблизу будинку! Закололо аж у мізках, та Нана продовжувала вслухатися в ту енергію, приймала її як рідну і пропускала через тіло. Потім буде погано, та зараз треба знайти малечу!