26_2

Нана встигла вкласти близнюків спати й пила на кухні гарячий чай, коли подвірʼя освітилося світлом з фар автомобіля.

Алекс так і не приїхав на вечерю. Нана хотіла б запанікувати, та від полегшення за долю близнюків голова йшла обертом. Хотілося швидше поділитися хорошими новинами. Сумніви відкладе на інший день, а може й на інше життя…

Чоловік був дуже втомлений і дуже рідний. Такий рідний, що підійнялася назустріч, ступила кілька кроків до нього й застигла в нерішучості. Він і сам застиг. Не мовив жодного слова. Лише стояв і чекав. Чого?

Нана сама здивувалася звідкіля набралася сміливості, коли твердим кроком пішла до Алекса й поклала голову на міцні груди, обплітаючи твердий стан руками. Відчула, як губиться його усмішка у її волоссі й сама усміхнулася. Нарешті можна видихнути.

— Близнюки… — от і все, що змогла з себе вичавити в цю мить.

— Знаю, — відповів чоловік й пригорнув до себе міцніше. — Божевільний день! Я за вами скучив…

— Алексе…

— Називай мене Сашею.

Так тепло стало від цього простого прохання. Дядя Боря тільки так його і називав. Сашком.

— Хочеш кави?

Світло від язиків полумʼя в каміні мʼяко перепліталося з темрявою у кімнаті, від чого нею шастали тіні, та вони не лякали, бо двоє були поряд. Так близько, що відчували подих один одного.

— Мама так і не поїхала… — видихнув Саша й покрутив у пальцях чашку з гарячим напоєм. — Надумала собі щось про порятунок бідного мене, що навіть погроза залишитися без грошей лякає менше, ніж хотілося б. Обіцяла поки не лізти до нас, та все одно наглядатиме.

Нана відчувала, як гнітить чоловіка подібний контроль і як болить йому за матір, та не могла застосувати здібностей, аби забрати все собі, і це гнітило її саму. Все, що могла, це покласти долоню йому на плече і легко стиснути, а потім погладити мʼяке волосся, занурюючи в нього пальці.

— Все буде добре, — тривіальна фраза, та чому б і ні, коли вона щира?

Нані хотілося задати сотні питань, та змовчала. Найголовніше було те, що у кімнаті нагорі спали двоє янголят, і більше ніхто не намагається їх відібрати. А що буде далі, покаже час.

Цей ранок був інакшим. Теплим. Як і подих чоловіка навпроти, що досі спав.

Нана підглядала. Боялася поворухнутися, аби не потривожити Сашу, проте очам дала повну свободу.

Пробіглася по кожній рисі, запамʼятала кожну дрібничку й досконало вивчила кожну зморшку. Який же він гарний! Кращий, ніж на фото.

Дихання Саші стало важчим, а тоді міцна рука, яка лежала на її талії під ковдрою, потягнулася до стегна, ковзнула до сідниць і стиснула поперек, аби притягнути ближче до гарячого тіла.

Нана зашарілася й затихла.

— Поцілунок, або я все-таки продам тебе малим за тридцять пʼять гривень і пʼятдесят копійок! Не знаєш, до речі, нащо їм такі статки?

Тихенько розсміялася і поцілувала Сашу у щоку. Близнюків залишають з ними, а чоловік і далі хоче прокидатися з нею в одному ліжку, хіба не щастя?

— Хочуть придбати Тимосі нову іграшку.

— Хм, яке марнотратство! Ще б трохи, й вони назбирали б на власний будинок і зʼїхали б від нас. А тепер все піде на собаку… Гадаєш хоч до вісімнадцяти впораються? Діти мають бути самостійними!

Усміхнулася йому в плече, а потім вкусила. Легко, ледь відчутно, та так сексуально, що сама зашарілася.

Саша перевернув її на спину й навис зверху. Кімната закружляла перед очима від хвилювання, а увесь світ стиснувся в невеличку точку й помістився в його очах. І тільки він збирався поцілувати Нану, як у коридорі почувся галас і тупіт маленьких ніжок.

Малеча чинно постукала, а тоді тихенько прошмигнула у кімнату. Варя одразу забралася на ліжко, а Даня завагався, та коли брат махнув йому, швидко заліз і собі.

— Ми з вами тепел будемо? Завжди?

— Завжди, — відповів Саша за них обох і прийнявся лоскотати близнюків.

Після сніданку чоловік поїхав до компанії, обіцяючи остаточно владнати справи з опікунством.

Нана приготувала малюкам сирники, які ті благально просили, й пила на кухні чай, виводячи легкі лінії в альбомі простим чорним олівцем, коли почула крик. Кричала Варя.

Душа зіскочила в пʼятки й змусила швидко побігти на рідний голосочок. Перелякалася шалено. Влетіла в кімнату й помітила заплакану дівчинку, що дивилася їй за спину.

— Вона вдалила Тимоху! У нього тепел лапка болітиме!

— Хто? — запитала обертаючись до дверей.

В прихожій стояла мати Алекса й свердлила їх усіх недобрим поглядом.

— Собака гриз мою сумочку. А вона, між іншим, коштує більше, ніж увесь твій гардероб! — кинула зло жінка, оглядаючи з огидою Нану, яка, як і завжди, не сильно морочилася з зовнішнім виглядом.

— Алекса немає. Може зайдете пізніше?

Раніше нізащо б не наважилася говорити так до чужої людини, ще й не в себе вдома, та останні події показали, що вона таки може всіх здивувати. Особливо себе.

— Я знаю, що його немає. Прийшла поговорити з тобою. Думаю ти й сама знаєш, що тобі й цим байстрюкам не місце в домі Алекса. А тим більше не місце у його житті!

Треба було б заспокоїти малих спочатку, та вистачило сил лише відправити їх у кімнату. Не хотілося залишати матір Саші без нагляду. Чуття показувало, що жінка може принести немало біди.

Вона все говорила й говорила, кидаючись образливими словами й не гребуючи лайкою, а Нана мовчки слухала. Чому мовчала? Бо відчувала, як накочується на неї чорна лава ненависті цієї жінки, яка може поховати під собою, а тому не хотіла навіть близько до неї підходити.

Минуло пів години. Мама Саші досі говорила, аж доки Нана не відійшла до умивальника і не включила гучний потік води. Так хотілося змити з себе нескінченну череду образ і брудні слова, що липли до шкіри.

Жінка замовкла, глянула недобре.

— Я не дам вам тут жити. Ти мене почула. Ніяких шалав і малолітніх шмаркачів не буде в моєму домі! Ясно тобі?!