26. Нана

Ранок видався холодним, бо холодною була подушка поряд, і холодною була інша частина ліжка.

Нана довго виплутувалась зі сну, потім стільки ж з ковдри, а потім ще стільки ж з поганих думок.

Прокидалася біля Саші всього кілька разів, а вже так звикла, що нутрощі покрутило без його заспаного обличчя навпроти.

Була шоста ранку. На телефоні кілька десятків смс у листуванні з Льовою і Маріанною, а ще одне смс від Саші. Холодок пройшовся по тілу. Написав смс, отже він ще далі, ніж вона думала…

“Я обіцяв матері заїхати до неї з самого рання, бо після обіду її чекає літак. Опісля маю заїхати в офіс. Встигну на вечерю.”

От і все. Три коротких речення, проте в середині нутрощі від них покрутило. Саша, її давня мрія, вважає за потрібне пояснити де він буде і з ким, посвячує у свої плани на день, це ж щось значить?

— Тссс… Даня! Не дихай так голосно мені на вухо, бо нас почують! — відволік шум за дверима.

— Звісно почують! Ти говориш так голосно, як орангутанг!

— Що? Хто такий гутанаг? Він голосно говолить? Аааа… Це чоловік тьоті Зіни?

Дитяча перепалка викликала усмішку. Малі знову топчуться біля дверей. Як же Нана за ними скучила! Тихенько підкралася і постукала. З того боку затихло.

— Хто там? — пошепки запитала Варя через кілька секунд.

— А там хто? — так само тихо відповіла.

— Нана! Ми плийшли тебе викладать!

— Варя! Викрадачі не кажуть жертві, що збираються її викрадати!

— То погані викладачі, а ми холоші!

Близнюки затихли на хвильку і Нана затихла, а потім різко відімкнула двері й підхопила обох за талію, відтісняючи до стіни. Присіла на коліна й почала лоскотати, усміхаючись на голосне дитяче хихотіння.

Варя знову була зі сплутаними кучерями, Даня знову ж акуратно причесав волосся й вже встиг переодягнути піжаму.

— І нащо вам мене викрадати?

— Бо ми тебе плодамо!

— Так! — підтвердив братик поправляючи окуляри. — Нам не вистачає тридцять пʼять гривень і пʼятдесят копійок, щоб купити Тимохі іграшку. З кісточкою така, знаєш? 

— Ах ви! — награно пригрозила і знову залоскотала.

Саме таку картину й застало подружжя Бондарчуків. Дядя Вася взяв фамілію дружини, та останнім часом стало зрозуміло, що не лише нею поділилася з чоловіком Наталя.

Жук трохи скривився й пройшов мимо, а Наталя зупинилася поряд, тепло усміхнулася, хоча в очах читався сум.

— Ми поїдемо додому після сніданку. Василь вирішив залишити дітей з вами. Вважає, що їм буде ліпше поряд з тобою й Алексом.

Вперше вона зверталася напряму до Нани. Вперше так раптово виникло бажання обійняти ці тендітні плечі й подарувати таку ж теплу й сумну усмішку у відповідь.

— Це так… Дякую!

— Та нема за що! Випʼєте з нами кави на останок?

Нана допомогла Варі переодягнути піжаму й почистити зуби. Даня ж поки що читав свою книгу, а потім вони разом тримаючись за руки пішли до гостей.

Не вірилося. Просто не вірилося, як швидко все вирішилося. Від полегшення трохи паморочилася голова, а від легкого страху пощипувало десь біля серця. Адже тепер їм з Алексом не треба буде грати! Фіктивному шлюбу скоро прийде кінець…

Дядя Вася погладжував пальцем вуса, пив каву й гострим поглядом стріляв у Нану, та розмови не починав. Схоже погрози Алекса попали в ціль.

Наталя теж пила каву, проте інколи щось запитувала у дітлахів, а коли її чоловік вийшов надвір випалити цигарку, підійшла до вікна й стала спостерігати за його спиною через скло.

Нана підійшла й зупинилася поряд, несміливо мнучи в пальцях обгортку від цукерки.

— Хотіла ще раз подякувати! Я так хвилювалася, що близнюків у мене заберуть, що жодного разу й не заговорила до вас нормально.

— Все добре. Нана? Так? Все добре, Нано! Василь сам винен. Борис був його єдиним братом, у нас один син і не так багато близьких людей, аби розкидатися ріднею, та як вже вийшло…

Було дуже жаль цю милу й гарну жінку. Дядя Вася зраджував їй і був не найуважнішим чоловіком. Чому вона залишається поряд? Адже їй точно було б куди податися…

— Боже, дівчинко, у тебе все в очах, як на долоні! — усміхнулася вона й несподівано лагідно провела долонею по її сплутаному волоссю.

А Нана зробила те, про що навіть подумати не могла ще кілька хвилин тому. Обійняла цю чужу, та чомусь небайдужу людину.

— Ти нагадуєш мені молодшу сестру. Вона живе в Італії й приїздить всього кілька разів на рік. Сумую за нею страшенно. — Мовила жінка, коли Нана відпустила її й навіть відійшла на крок, трохи присоромившись власного пориву.

— Тьотю Наталю…

Чи треба сказати їй? Чи треба відкрити очі на те, що її чоловік ще більш черствий, ніж здається?

— Я знаю все, що маю знати, Нано, тому прибери з обличчя цей щемливий вираз і пограймо з близнюками, доки ми ще не поїхали. Невідомо коли ще вийде побачитись.

Нана дивилася, як возиться на підлозі з дітьми їхня тітка, як дбайливо заплітає в косиці кучерики Варі, як допомагає читати складні слова з улюбленої книги Дані, й досі не вірила, що скоро вони з Жуком і справді поїдуть.

Тоненький червʼячок сумнівів гриз потроху нутрощі, доки в голову не вдарила геть шалена думка.

А звідки Алекс взагалі дізнався про ту дівчину з ресторану на Оболоні? Він же не стежив за дядьком, з дому практично не відлучався, то хто йому розповів?

Погляд знову зачепився за добру посмішку й сумні очі жінки. Вона кинула такий самий довгий погляд у відповідь і навіть підморгнула. Це була вона! Наталя сама розповіла Алексу компромат на чоловіка, аби той дав спокій небожам.

Нана опустилася на коліна поряд з дітьми й запитала тихо:

— Нащо ви це зробили?

— Нам час додому, дівчинко. Не можна вічно грати у сімʼю…

Ці слова стояли ехом в голові весь ранок. Навіть тоді, коли сімʼя Бондаренків скромно попрощалась і рушила геть за ворота у своє життя. Не можна вічно грати у сімʼю… А скільки можна? Скільки часу мине, доки гра у сімʼю не переросте правил? Скільки часу у них з Алексом?