24_2

Саша знову палив. Дивився як відʼїжджає від будинку таксі й не міг насититися гірким димом. Ліпше вже так, ніж давитися гіркотою останніх подій.

Матір хотіла влаштувати величезну істерику, навіть накидала кілька паскудних думок, ніби петлі на шию, та непохитність сина перед її сльозами й згадка про гроші закрили їй рота. Вона кинула щось про те, що треба подумати, і викликала автомобіль.

Не хотілося пригадувати деталі розмови, та вони так і роїлися у голові.

«Вона тебе використовує, Алексе», «як ти міг привести до свого дому покидьків тієї шльондри, Алексе», «їм від тебе потрібні лише гроші, Алексе», «віддай шмаркачів Василеві доки не пізно, Алексе»…

Він встиг зненавидіти це імʼя, доки матір все говорила й говорила. А говорила вона б набагато більше, якби він дозволив.

До втечі батька із сімʼї він був Сашком, а потім різко став Алексом. Це не дратувало тоді, та зараз він розумів, що матір просто хотіла відгородити його від батька ще далі.

«Він же кинув нас, Алексе, він замінив мене малолітньою проституткою, а тебе новенькими дітьми»…

Сумніви знову дошкуляли й колупали мізки. Може й справді ну його? Він он забив на справу життя, забив на тендер і займається геть не тим, чим планував найближчі роки. Він одружився і навіть завів дітей, хоча це й були його брат з сестрою.

«Що ти робиш, Алексе?» — знову істеричний вигук матері в голові.

— Роблю те, що хочу! — сам собі відповів і погасив недопалок у снігу. Йому стало бридко до знемоги. Більше не хотілося палити й труїти себе. Ні димом, ні думками.

Його приголомшило одкровення й прибило до землі, та раптом зрозумів, що ця цигарка була останньою у житті.

Підійнявся й зазирнув у кімнату до близнюків. Малі сиділи на підлозі й нехотя вовтузили кашу по тарілках. Поряд з ними сиділа Нана й найдивніше, вона посміхалася. Так само щиро й широко як тоді, у палаті батька.

— Якщо будите хнюпити носики, що я скажу дідусеві Морозу? Він має завітати через два тижні, побачить нещасних діточок і насварить мене…

— Дід Мойоз? — у голосі Варі почулася зацікавленість. Даня лише скоса глянув на тітоньку й поправив окуляри.

— Так! Вам би поспішити з листами, бо потім ельфи не встигнуть прочитати й допомогти діду Морозу знайти подарунки!

Варя врешті усміхнулася.

— І ялинку пликласим? Отаку велииику-велииику, — розвела дівчинка руками в боки.

— Звісно! Оберемо найбільшу!

— І Алекс буде з нами?

Нана замовкла. Ледь помітно знітилась, посмішка ніби приклеїлася до обличчя. Вагається? Звісно, нещодавно він і сам не був певен, та зараз жодних вагань.

— А ви гадали, що зможете мене спекатись? Ну ні, я теж хочу свій подарунок під ялинку!

Варя підскочила та кинулась до брата. Обійняла за ногу й глянула великими очима, повними смутку й радості водночас.

— Алексе! А ми знали, що ти плийдеш!

Даня дивився з-під лоба як чоловік підіймає сестричку й підкидає до стелі. Старший брат підійшов до нього сам, сів поряд і скуйовдив акуратно зачесане волосся на голові.

— Якщо ви вже доїли кашу, то може поїдемо до розважального центру? Чув, там є кафетерій. Вмираю, так хочу морозива…

Всю дорогу в автомобілі близнюки сперечалися за червону машинку, а Нана дивилася то на пальці, то на дорогу перед собою й вперто ігнорувала погляди Алекса. Це починало трохи підбішувати.

Вийти з автомобіля без пригоди дівчині не вдалося. Спочатку смикнулася, забувши зняти ремінь безпеки й з болем зойкнула, потім впала на коліна, коли вилазила, перечепившись об власні ноги… Знову вона стала маленькою катастрофою! Видно, це з нею через невпевненість у собі.

Малюки побігли вперед, коли помітили вхід до дитячої кімнати. Даня поважно дав тітоньці гроші й навіть порахував здачу. А Алекс притримав Нану за руку й повернув до себе обличчям.

— Поговоримо? — запитав ніби навіть трохи суворо.

Коли Нана починала поводити себе як дитина, інакше не виходило.

Хотів пояснити, щоб не хвилювалася через матір, та не встиг. Погляд сам опустився на руки, якими дівчина знову мʼяла рукава светра, й застиг на тонких пальцях. Не помітив весільного кільця.

Взяв за долоню й підтягнув руку поближче.

— Де твоя обручка, Нано?

Вона замʼялася.

— Твоя мама…

Хвиля гніву одразу прокотилася тілом й засіла у грудях, розпираючи зсередини.

— Що вона зробила? — пальці автоматично стиснули тендітну дівочу руку сильніше. Одразу ж позбавив хватку.

— Вона… я просто згубила обручку в домі. Вона спала з пальця.

— Що зробила моя мама, Нано?

— Та нічого такого. Просто різко смикнула і кільце злетіло.

Плечі дівчини опустилися. Погляд загубився десь у візерунках на підлозі. Очі знову вкрила тонка вогка плівочка, як зранку. То ось чому вона збиралася тоді плакати! Через втрачене кільце… Зробив протяжний видих і сам підійняв ті плечі долонями, легко стискаючи.

— Не треба плакати, Нано. Обручку ми знайдемо. Це не привід для сліз. А тим більше не плач через мою маму! Через неї навіть я не плачу. Мама… доволі специфічна особа.

Вони сіли за столик неподалік, аби спостерігати за близнюками. Саша приніс два стаканчики ароматної кави.

— Матір не була такою, коли я був малим, та коли батько почав більше заробляти й ми переїхали на нову квартиру, вона змінилася. Чоловіка постійно не було вдома, мусила справлятися з усім сама. До того ж брак уваги та жадоба до грошей зробили своє діло. З просто складного її характер став нестерпним. А далі батько зустрів ту… Алісу і їй взагалі зірвало дах.

— Я її не засуджую і розумію.

— Справді?

Нана замʼялася.

— Я хочу почути, що у твоїх думках.

Все ж відповіла:

— Аліса ніколи не почувалася винною. Вона могла стерпіти багато чого. Могла ходити голодною й босою, та не терпіла, коли чіпали її гордість. Проте я інколи відчувала провину. Ту, якої не відчувала вона… Перед тобою і перед твоєю матірʼю. Тому я можу зрозуміти, так, можу…