24. Алекс

Він відчував, що горить. Майже так само, як того разу, коли Нана ледь не випалила його душу. От тільки зараз дівчина нічого не робила, лише тихенько сопіла носиком у ковдру в його руках.

Сам собі дивувався. Ще вчора думки в голові були зовсім інші. Гостріші, грубіші й безкомпромісні. Вони не шукали ні тепла, ні радості, лише вигоду й намагалися уникнути болю. Це все, чого Алекс хотів. Тепер же навіть грубощі й лайливі слова зовсім трохи пролазили в голову, а ще рідше просились на вуста.

Нана сонно забормотіла й сполохано змахнула рукою, аж доки пальцями не вхопилася за його руку, яку підійняв, аби заспокоїти малу. Яка ж вона гарна була сьогодні… Досі дивувався, що не зміг заснути й чекав на кухні, дивувався, що не відчував злості й роздратування, дивувався, що зміг зупинитися. Відколи це вдихати повітря біля жіночої голівки й цілувати в чоло стало для нього достатнім? 

Було спокійно. Це теж дивувало. Останнє, що він очікував відчути з появою брата й сестри, а також їхньої тітки в своєму домі, це спокій. Навіть попри те, що тіло палало, душа зручно вмостилася поряд з дівчиною і дихала нею, не просячи більшого.

Хотілося заснути, та думки штурмували голову й гарячими хвилями повзли по тілу. Алекс хотів її. Цю малу катастрофу. Так хотів, що пальці тремтіли від стримуваного бажання пробратися під сукню і стиснути стегно, а потім піднятися долонями вище, зачепити резинку трусиків і…

Ледь чутно видихнув крізь зуби, боячись розбудити Нану. У неї сьогодні був важкий вечір, хоч і приємний. Мала тільки-но почала вірити у себе і піддавати її ще більшому стресу не хотілося, та скільки він зможе терпіти?

Все ж встав з ліжка, спустився на перший поверх і вийшов на терасу, не накидаючи куртки.

Дим від цигарки віддавав гіркотою і майже забутим вчорашнім днем. Алекс все менше і рідше палив, хоча раніше жевріючий вогник, що з кожним вдихом повз до фільтру, дуже заспокоював, нагадуючи про швидкоплинність життя. Батько теж палив. Спільна звичка ніби робила їх ближчими. Принаймні раніше так здавалося…

Обернувся на будинок і все єство охопило дивне відчуття, якого раніше ніколи не знала його самотня душа. Дім дихав. На кухні горіли теплі вогники гірлянди, з кімнати близнюків відблискувало кольоровими наклейками на вікнах, а поряд з ґанком стояв великий сніговик, зліплений малечею. В його будинку вперше за багато років і справді поселилось життя.

В грудях щемно запекло. Життя там, всередині, а він знову назовні. Вдихає гіркоту диму й самоти. Навіщо? Хіба так скучив за минулим? Навряд. Завтрашнього дня без близнюків уже не уявляв. Надто швидко вони заполонили собою увесь простір. Це лякало. А ще була вона, Нана, дівчина з незвичайними очима… здавалося, ще трохи і від цих очей не буде порятунку.

Повернувся до кімнати й ліг поряд з дівчиною. Довго дивився на її спокійне обличчя, вʼюнке волосся, що повзло по шиї й ховалося за спиною і тонкі пальці, які стискали край подушки поряд з пухкими вустами. З думкою про ці вуста він і заснув.

Ранок сполохали дивні крики. Алекс був у ліжку сам. Так одягненим і заснув… Протер руками очі й пішов на звук. Погане передчуття вгризлося в нутрощі й не давало спокою.

Перше, що помітив, це ядуче червону сукню й капелюх на голові. Потім відчув солодкий запах, від якого одразу засвербіло в носі. Жінка повернулася й погане передчуття скрутило тіло важезними кайданами.

— Алексе! — трохи писклявим і дуже наполегливим тоном різанув її голос по вухах.

Помітив Нану, на очах якої потроху збиралася волога. Дівчина заламувала пальці, ховаючи їх у довгі рукава звичного безрозмірного светра, й налякано поглядала то на нього, то на жінку. За її спиною товклися насуплені близнюки. Одразу захотілося зробити до них крок і заспокоїти, та маленькі личка виражали лише недовіру.

Спробував поглядом запитати в малої, що вже встигло трапитись, та вона була надто розгублена.

— Я лише хотіла приготувати тобі сніданок… — тихенько прошепотіла.

— Алексе! — голос жінки ще на тон підвищився, —- як це все розуміти?

— І тобі привіт, мамо, — відповів якомога спокійніше й повернувся до візетерки. Червона сукня мав ганчірка для бика, тригерила на погані думки.

— Коли Василь розповів мені про цю… ситуацію, я спочатку не повірила. Та приїхала й побачила цю нахабу! А їхні кляті діти… Алексе?! Що тут роблять їхні діти?

— Якщо ти хочеш покричати, то вийди на вулицю й не лякай малих. Якщо поговорити, то ходімо на кухню. Нано, я попрошу Марію Василівну принести сніданок близнюкам у кімнату. А по тебе я сам прийду. Поснідаєш зі мною?

Спробував вичавити з себе лагідну усмішку, на яку вистачало сил. Аби лише не перебільшити з зусиллями! Бо з емоцій ніякої радості, лише гнів. І на цього вусатого Жука, і на матір, яка як приїде раз на рік-два, так і принесе з собою біду. Та цього разу вона перевершила себе.

— Алексе?! — роздратування в голосі жінки достигло апогею. Аби не послати її знадобилися всі сили. Все ж вона його виростила і була поряд, коли батько пішов. — Негайно…

— Бачу в тебе новий капелюх, мамо. Невже так набридло витрачати мої гроші?

Не зміг стриматися, аби не заткнути. Досить вже лякати дітей! І його мала катастрофа стоїть он, опустивши очі. Ніби це вона в чомусь винна. Він не дозволить нікому її ображати!

— Нано?

Дівчина відмерла. Несміливо кивнула та Алекс не відпускав її погляду, доки малій не додалося впевненості. Нана взяла малих за руки й повела за собою нагору. Вперше побачив близнюків такими тихими, і це боляче кольнуло в серце.

Як тільки їх спини зникли з виду, повернувся до матері й прибрав посмішку з обличчя. Відчував як погляд наливається гнівом і тисне на плечі матері, від чого та стає меншою. Це йому подобалось. Хай краще злякається й притримає язика.

— Алексе, синку… Хіба ти сам не бачиш?

Тон став жалісливим, очі заблистіли від непролитих сліз й тонкі пальці потягнулись в його сторону. Автоматично склав руки на грудях й обперся спиною на спинку дивана. Раніше мати весь час плакала, коли хотіла зіграти на його почуттях. Раніше він весь час вівся на її сльози, та не тепер.