23_2

Пальці тремтіли. Алекс причинив двері тепер уже спільної спальні ногою й застиг біля порогу. Нані хотілося, аби він продовжив шлях, опустив її на ліжко, притиснув до себе й палко поцілував, тримаючи запʼястки над головою, та чоловік вдихнув повітря біля її голови й міцно зажмурився.

Місяць щедро зиливав вікна кімнати вкраденим світлом, нагадуючи, що день повернеться й дуже скоро, та Нані не хотілося про це думати. Та й взагалі! Постійно думати — погана звичка!

— Найчастіше я мріяла про тебе ночами, коли залишалася сама у кімнаті, — вона труснула головою й потерлася носом об міцне плече. — Світ довкола жив чужими для мене барвами, а я здавалася собі сірою, тому ховалася у почуттях до тебе. Як же мені хотілося ось так хоча б раз притиснутись до твого тіла, заглянути у вічі та побачити там відблиск тих почуттів, які так палко зігрівали стільки років.

Подих над головою став важчим. Чоловік зробив глибокий вдих й поцілував Нану у чоло. Ніби відмер.

— Зараз я відчуваю, наскільки теплі в тебе руки, а гарячий подих ось тут, біля вуха, наче вдихає у мене життя… Й мене лякає, що через кілька секунд я зрозумію, що двері кімнати зачинилися, а в ній знову порожньо й тебе нема. Є тільки я…

Ще один подих і ще один поцілунок. Приємно… От тільки жодного кроку далі вони так і не зробили.

Нана наважилася:

— А що лякає тебе?

Пальці на спині й стегні стиснулись.

— Я боюся, Іванно, що завдам тобі болю. Якщо не зараз, то потім. А як не завдам, то навряд зможу стриматись зараз, а все у нас має бути інакше. Не тоді, коли ти випила й губишся у власних почуттях. Не тоді, коли ти завтра ховатимеш очі.

Відчай потроху засунув холодні лапи за комір сукні й притиснув шию. А що, як він зараз і справді піде? Залишить її саму… Тільки не тепер! Не тоді, коли вона може вперше в житті почувається так добре!

— Сашо, будь ласка…

Обійняла руками за шию й притиснулась міцніше.

— Чого ти хочеш?

А й справді, чого? Сексу? Тіло відгукнулося легким тремором й холодок пробіг по спині. Мабуть, вона й справді не готова… Тоді чого ж?

— Хочу, аби ти був поряд, аби цілував і дивився на мене так, ніби я остання жінка у цьому світі.

— Ох, Нано…

Саша все ж зробив той крок від порогу. Серце радісно й сполохано забилося у грудях.

Він поклав її на ліжко й одразу ж ліг поряд. Вкрив тонкий стан ковдрою, й міцно обійняв.

— А ти? — запитала Нана, висовуючи носа з-під ковдри.

Чоловік лиш похитав головою.

— Так безпечніше. Більше шансів, що не буду розпускати руки, хоча нічого обіцяти не можу. Ти наче хотіла поцілунків?

Несподівано він навис зверху й уважно глянув і вічі. Здалося, що шукає в них душу, аби взяти її собі. Нана навіть проти не була. Відчувати гарячий подих на вустах було дивно й до мурашок приємно.

Алекс чмокнув її та ліг поряд на спину, гучно дихаючи.

— Більшого не проси, інакше я не втримаюсь. Це була погана ідея, Нано…

— Тільки не йди!

— Тут я, тут…

Нана дістала з-під ковдри руку й міцно вхопилася за його плече, повертаючи до себе обличчям. Було дивно бачити його поряд. Та ще дивнішим здавалося тепер тільки уявляти й не мати змоги доторкнутися.

— Сашо… — тихенько погукала й поцілувала долоню, що лягла на щоку.

— Що?

— Розкажи мені казку.

Чоловік хмикнув, поцілував у чоло й справді почав розповідати казку. Одну з тих, які вони щовечора читали близнюкам.

Було приємно ось так лежати. Спочатку хотілося притиснутись ближче, і щоб жар гнав жилами кров, і щоб тіло поряд втискалося в інше доти, доки не залишить слідів, які не стерти часом, та під розмірений голос, що розповідав казки, жадоба до почуттів й вічний голод за цим чоловіком відступили. Маленькі паростки простого людського тепла потягнулися до їхніх сердець, й зігріті єдиним подихом, який ділили двоє, проросли.