23. Нана

Нана крутилася перед дзеркалом у новій сукні й розглядала червону помаду на вустах. Косметика залишилася ще Алісина, не знайшла в собі змоги її викинути, бо найбільше сестра любила фарбуватися. Спочатку замазувала синці від штурханів, потім приховувала втому, а вже потім навчилася підкреслювати свою красу.

Наважилася лише на помаду і геть трішки підфарбувала очі, та й від цього почувалася ніяково, ніби душу виставила напоказ.

Згадала, як кілька годин тому додому повернулися щасливі двійнята з купою подарунків і геть вимотані дорослі. Жук з Наталею мало того, що мали розфарбовані лиця, ще й одяг їх був у дивних плямах. Виявилося, що у дяді Васі на обличчі була намальована на лобі квіточка незмивними маркерами, а тьотя Наташа ніяк не могла стерти вуса. Та дітям говорити щось ніхто не смів.

Малі ніяк не могли наговоритися, навіть коли Нана вкладала їх спати. Алекс залишився читати казку, відправивши дівчину збиратися. Серце досі тьохкало від думки, що її малеча весь день провела з чужими людьми, та вони вже вдома і вже у своїх ліжечках.

В телефоні знову блимнуло кілька нових радісних смс про скору зустріч від Маріанни з Льовою, та таку ж радісну відповідь у своєму серці знайти не змогла. Ну й що, що вони переписувалися цілий рік, доки тривали курси, зустрітися з однокурсниками було так само важко, як і з незнайомцями.

Почувся тихий стук і двері прочинилися. Піймала погляд Алекса у дзеркалі й подих перехопило. Пальці впʼялися у рукава сукні.

Чоловік на мить застиг, а потім увійшов до кімнати й прикрив за собою двері. Хотілося б почути бодай щось про свій зовнішній вигляд, та він мовчав і просто дивився. Сироти виступили на шкірі й загубилися десь на підзатилку.

Нове сповіщення на телефоні сполохало цей дивний момент. Нарешті Алекс моргнув і прочистив горло, а потім мовив:

— Ти дуже гарна.

Більшого й не треба було, аби на щоках виступив румʼянець. Дівоче серденько затріпотало. Раніше й надіятись не могла, що в погляді коханого знайде скільки захоплення і навіть бажання. Минуло зовсім трохи часу, а він стоїть поряд і дивиться так, ніби справді бачить.

— Дякую.

— Ходімо. Я відвезу тебе.

На спині на мить відчула жар від долоні, який одразу зник. Алекс прочистив горло й мотнув головою, так і не відриваючи погляду.

— Не треба. Я вже викликала таксі.

І знову очі в очі. Як же Нані подобалося бачити своє віддзеркалення в його погляді, ніби в ньому живе її маленька частинка.

— Добре, але б я хотів сам тебе забрати. Маякнеш?

Кивнула у відповідь. Не могла знайти сили зрушити з місця. Ніби не за двері мала вийти, а у невідомість.

— Слухай, я буду поряд. Розумієш? Телефон під рукою і завжди можеш написати, зателефонувати. Навіть якщо просто буде лячно. Навʼязати тобі вже ніхто нічого не зможе, тому ти впораєшся і добре проведеш час, зрозуміла?

Впевнений голос заспокійливо пройшовся по нервам й зупинив наростаючий гул в голові. В грудях трішки пекло, а нутрощі стиснуло рукою відчайдушного бажання утекти, та погляд Алекса не давав їй цього зробити. Навіть опустити голову не давав.

Таксі приїхало надто швидко, не встигла налаштуватися, та чи колись би встигла?

Маріанна з Льовою чекали на вході. Вони не знали про її особливості, просто думали, що подруга трохи соромʼязлива й важко знаходить теми для розмов. Проте готовність Нани завжди прийти на допомогу й виручити з лекціями повністю це компенсувала.

Вони були саме такими, якими й здавалися у розмові й переписках. Маріанна струнка блондинка з неймовірною усмішкою й добрим серцем, і Льова симпатичний парубок, що одразу викликає приязнь. Дівчина одразу обійняла Нану й потерла теплими долонями її плечі.

— Ти ніби змерзла? Ну що, ходімо?

— Так! — видихнула й ступила вслід за новими знайомими до клубу, ніби в нове життя.

Минуло кілька годин, а Нана все ніяк не могла виплутатися з приголомшливої хвилі нових почуттів, що накрили з головою. Було весело. Всі сміялися, пригадували випадки з курсу за цей рік, жартували з викладачів, обговорювали цікаві проєкти й ділилися ідеями дипломних робіт.

Життя довкола вирувало у посмішках незнайомих людей й було дивно та неймовірно приємно пізнавати їх отак, зовні, не лізучи в середину й не пізнаючи всі секрети за долі секунди. Це була просто Маріанна, був просто Льова, були просто цікаві й легкі на розмову однокурсники, і вони були зовні, ніхто не перебирав думки у її голові й не ліз у душу холодними руками.

Нана навіть випила кілька коктейлів. Була не такою пʼяною, аби не тямити, проте вдалося врешті трохи відпустити себе.

Лише Льодік з курсу трохи докучав й весь час намагався бути поруч, та Льова відганяв парубків від обох своїх подруг, коли ті були не в захваті від чиєїсь уваги, тому вечір пройшов приємно і дуже швидко. Настільки, що зовсім забула про час.

О другій годині ночі Льова з Маріанною зупинили таксі біля її дому. Точніше, дому Алекса. Надто швидко вона почала вважати його своїм…

Розпрощалися як давні знайомі, домовляючись обовʼязково зустрітися ще. Коли однокурсники поїхали, відчула, як порожньо стало довкола. Ніби гул різко стих, проте відголос всередині ще бринів, різко резонуючи з тишею довкола.

На кухні хтось залишив світло увімкненим. Хотіла тихенько прошмигнути, проте помітила Алекса за столом з чашкою паруючої кави й зупинилася. Вона гадала, що чоловік давно вже спить, тому не стала турбувати. А він чекав… Тепло розлилося по грудях, викликаючи несміливу посмішку на вустах. Він її чекав!

По серйозному обличчю нічого не можна було зрозуміти, та раптом чоло розгладилося й Саша усміхнувся у відповідь.

— Я бачу, все добре?

— Так. Не телефонувала, бо гадала, що ти вже спиш.

— Не сплю. Я хвилювався за тебе.

Пройшла на кухню й узяла чашку з його рук. Зробила маленький ковток терпкого напою й усміхнулася ще яскравіше. Сама не знала, звідки та сміливість взялася, та було так приємно просто не думати й насолоджуватися моментом.