Глава 22. Алекс

Як же дістали Валера з Вадькою зі своєю роботою! Зрозуміло, що сам їм виносив мізки новим тендером не один місяць, та зараз це все практично не мало значення. Ну сперли ідею, то що тепер? У  них он двох малих бешкетників відібрати хочуть, і це ламало мізки набагато більше!

Доки Вадим цідив дим у зимове свіже повітря надворі, Валера міцно стискав чашечку з кавою і не відводив прямого погляду. Самому захотілося вийти затягнутися сигаркою.

— Слухай, Алексе…

— Ти знову про тендер?

Давній приятель невесело посміхнувся.

— Кілька місяців роботи коту під хвіст, та ми вирулимо, ти ж знаєш. Мене більше хвилює Нана.

Плечі й спина нервово випрямилися й застигли в дуже некомфортному положенні. І якого біса Валеру турбує його дружина?

Приятель повільно відпив гарячого міцного напою і стиснув плечима.

— Вона мені подобається. Ти не міг не помітити, про що ми обидва знаємо, тому кажу прямо. Якщо ти схибиш, я буду поряд.

Хвиля гніву підійнялася зсередини й одразу ж уляглася, коли пригадав сонне обличчя й тендітне тіло у своєму ліжку сьогодні зранку. А щодо Валери, то він завжди казав прямо і ніколи не діяв за спиною, що викликало лише повагу. Раніше так точно… Розтиснув кулаки й кивнув у відповідь. Врешті, Алекс не лише дров наламав, а й перемолов у тирсу деякі з них, тому все чесно.

Тишу обірвала мелодія телефона. На заставці висвітилася рудоволоса красуня. Це помітив і Валера, на що скривився, ніби розжував шматок лимона. Ніколи ці двоє не ладнали.

В трубці почувся надто веселий для ранішньої пори голос Юляськи. Схоже хтось вночі добре повеселився й досі ще не лягав. Дівчина плела щось про подругу й щоб забрав її від друзів, бо не може дібратися додому. З третьої спроби змогла назвати адресу… Алекс звісно хотів поговорити з нею віч-на-віч, та не зараз. Ще й малій пообіцяв поїхати за речами. Навіть наполіг.

І знову цей прискіпливий погляд Валери. Бісить!

— Я заберу ту бестію і додому доставлю, та це разова акція. Ти мене зрозумів!

Вчепила його все-таки Нана, раз готовий навіть Юлю потерпіти. Вони справді один одного ледь виносили.

Знову погляд очі в очі.  Щоб не казав Валера, вчинки говорили більше за слова.

Вадим повернувся і знову завів істеричну шарманку про тендер. Замовк лише тоді, коли Алекс зачинив двері перед самим його носом. Не зважаючи на характер, Вадя був справді талановитим архітектором, тому доводилося миритися.

Нана й справді спустилася через пів години. Була незвично зібрана й спокійна, ніби думки, у яких весь час плавала, збіглися з усіх куточків назад до голови. Навіть косу заплила, від чого завжди заплутане волосся виглядало зовсім інакше.

— Я готова, — мовила й нарешті глянула прямо у вічі.

Алекс пригадав слова Валери про симпатію до його дружини й відчув, як у роті вʼязне слина. Якось він раніше не думав, що це дівча може мати власне життя, окреме від близнюків, чи від нього. Нана ще молода, могла б завести власну сімʼю і почати її з романтики, що з часом перейде у пристрасть і палке кохання.

Пригадалося, як стискав пальці на тонкій шиї й згорав від ненависті. Це так раптово боляче дало під дих, що відповісти зміг лише за кілька хвилин, які дівчина так і простояла на сходинах під прямим важким поглядом.

Вона мовчала і він також не міг знайти слів. Натомість взяв за руку і просто потягнув за собою до дверей. Треба було ще трохи часу, аби прийти у себе.

В автомобілі тиші докучала музика. Слова Валери ніяк не давали спокою. Друг не з тих, хто просто так кидається почуттями, і якщо Нана йому подобається, то це не про разовий флірт.

— Ти передумав?

— А? Ти про що?

Так замислився, що впустив довгий уважний погляд і легкий смуток в очах дівчини.

— Я про… про все оце!

— Ні, Іванно, я не передумав.

— Тоді що тебе турбує? — наважилася запитати мала після легкої заминки.

І пальці знову мнуть рукава куртки. Дивно, та йому почала здаватися милою ця її звичка, хоча раніше викликала лише роздратування. І що відповісти? Мене турбує, що мій ліпший друг запав на мою дружину, а вона ще ніколи не була у справжніх відносинах, аби точно знати, чого хоче?

— Мене турбує, що ти надто юна й не маєш ніякого досвіду, а я навпаки, маю його забагато.

Плечі Нани ледь помітно опустились. Алексу не хотілося, аби вона зрозуміла його слова невірно, і він намагався докумекати, щоб такого їй сказати, аби передати свої думки. Навіть пожалів, що не може просто доторкнутися і показати. Та не встиг дібрати слів, як мала випередила його.

— Ти не уявляєш як глибоко я бачила думки інших людей. Навіть ті, які вони самі не могли усвідомити. І може я не маю того досвіду, про який ти говориш, проте зараз в мені лишились лише мої бажання, і тепер свої почуття відчуваю ще ясніше.

Дівчина говорила впевнено, проте тихо і дивилась на свої руки. Не на нього. Впевнена вона! Ага… А погляд підняти боїться…

Повільний видих розтиснув вуста і вирвався на волю разом з болісним почуттям, що пригрілося на грудях. А що, як він загубить її мрії й майбутнє через власний егоїзм? Та цей самий егоїзм не давав змоги навіть в думках відпустити Нану. Лишилося лише жити як є, а далі буде видно.

Дівчина збирала свої речі, а Алекс сидів на дивані неподалік від входу й пальці його ледь тремтіли. Він помітив зівʼялі квіти у вазі й пригадав, що батько колись дуже любив троянди. Навіть матері дарував, коли ще син зовсім був маленький.

Засохлі пелюстки й поникле листя чомусь ніяк не йшли з голови. Будинок був надто порожнім. Здавалось, що з нього пішло життя, як і з тих квіток. Як і з його батька…

Скільки років не спілкувались, та все ж Алекс чомусь завжди гадав, що ще буде час. Навіть десь глибоко в душі мав надію побачити, як Борис Олександрович тримає на руках свого онука. Одразу побачив перед собою усміхнену Нану з маленьким хлопʼятком на руках й струснув головою. Ні! Рано про таке думати!