21.2

Від несподіванки у горлі застряг крик. Захотілося так голосно гаркнути у цю неприємну вусату пику, аби дядю Васю знесло чорною хвилею, такою ж, як його нутро! Від цього бажання душу немов скувала невидима рука ненависті, що неабияк сполохало зазвичай доброзичливе дівоче серце.

— Ну привіт, дорогенька, — мовив чоловік і наблизив своє обличчя до Нани.

Почуття страху з силою стиснуло груди. Як багато він чув із нещодавньої розмови у кімнаті?

— Доброго ранку, — все ж вичавила з себе вітання.

Так хотілося знову відчути свої сили, що аж руки засвербіли. Аби тільки пірнути в його думки й прочитати. Раптом усвідомила, що і так їх відчуває. Через погляд і криву посмішку. І ті думки їй ой як не подобалися…

— Знаєш, я все гадав якою ти виростеш! Аліса була яскравою смачною дівчинкою з запальним характером, а ти, ну знаєш, радше схожа на тінь. Та зараз бачу, що і у тобі щось є…

Липкий погляд пройшовся тілом, від чого ледь не знудило.

Спочатку відчула легку вібрацію, що сиротами проповзла по спині, а потім знайомий подих над головою і захотілося одразу ж піддатись назад, хоч і втримала себе в руках. Гаряча долоня Алекса лягла на талію. Пальці трохи стиснули бік, від чого полегшення разом з тріпотливими метеликами закружляли усередині живота.

— Дядь Вась, бачу вам вже не терпиться ближче познайомитися! З близнюками, маю на увазі. Я запитав, то вони не проти провести з вами день в розважальному центрі.

Нана радше відчула, ніж побачила, як вуста Алекса розтягуються в злегка кровожерливій посмішці.

Очі вусатого жука, що відступив трохи далі, зблиснули від радості.

— Ага… Я дуже радий, що малим ми сподобались і вони б хотіли провести з нами більше часу! А ви..?

— А ми після сніданку займемося своїми справами. Не будемо заважати, гммм, знайомству. З вами поїде Платон. Він вас і відвезе, і назад потім забере.

Ой ні… Невже Алекс хоче залишити маленьких з цими чужими людьми наодинці? Не наважилася висловити протест, проте стиснула пальці в кулак, на що чоловіча долоня тут же сховала їх у теплі обійми.

Жук кинув нахальний погляд, підморгнув і, посвистуючи, пішов на нижній поверх, а Нана лише й змогла, що довго протяжно видихнути.

— Заспокойся. У нас з близнюками є кілька домовленостей і вони вже достатньо дорослі, аби не вестись на морозиво і подарунки. Ви їх гарно виховали. Все буде гаразд!

— Чому ми теж не можемо поїхати? Я могла б сама і…

— Вони впораються, а нам ще треба забрати твої речі з того будинку, розкласти їх у домі, й ти ж сьогодні йдеш на зустріч.

Алекс говорив на вухо, й це неабияк хвилювало. Як і рука на талії, що ледь помітно погладжувала светр. Щоки обпалило жаром, ніби мокнули обличчям в кипʼяток. Тепер він і справді близько. З учорашнього дня він так близько, як не був навіть у дівочих фантазіях...

— Що змінилося? — їй справді не давала спокою ця думка. Вчора була надто збентежена і стомлена, проте ніч в одному ліжку й те його “не тікай” після пробудження додали роздумів.

Алекс повернув до себе за плечі й усміхнувся.

— Не можу пояснити, та так правильно, розумієш? Тепер все як треба.

Нана не розуміла. Власних думок було надто багато, а його думки без сили їй не пізнати, аби справді зрозуміти те “як треба”.

— По погляду бачу, що ти намагаєшся зробити розріз в моєму тілі, дістати душу й просканувати, та це не допоможе, Нано! Інколи, аби зрозуміти, треба просто слухати, спостерігати й вірити, і цього достатньо. Інші так і живуть.

— Ніби серед глухих стін… — прошепотіла дівчина.

Здалося, що довкола й справді надто глухо, і ця тиша починає стискатися, скручуватися, мов зашморг довкола шиї. Ще трохи й задавить! Паніка раптом вхопилася за горлянку до мушок перед очима.

Струснула плечима, на яких досі були чоловічі руки. Пальці стиснулись міцніше й поповзли до ліктів, трохи приводячи до тями.

— Ей, мала, ти чого?

Алекс притиснув до себе. Голова притулилася до грудей і до вух долинув дивний заспокійливий шум. Лише згодом зрозуміла, що то стукіт іншого серця, котре завжди поряд, хоча його й не бачити, й не чути. Це заспокоїло. Мерзенні колючи лапи на горлі сховали свої пазуряки й послабили хватку.

Через кілька хвилин міцна рука підтягнула за підборіддя й трохи відсунула назад. Наткнулася на темний погляд такого знайомого й незнайомого обличчя водночас. Алекс хотів щось сказати, та змовчав. А потім з секундною заминкою легко доторкнувся до прохолодних вуст своїми гарячими.

— Ходімо збиратися й на сніданок. Вишкварки вже мали б доїсти кашу. Сьогодні буде довгий день! Особливо для наших любих гостей…

Кривувата посмішка знову засіла на чоловічих вустах. Нані не подобалася ідея залишати малих з чужими людьми, та впевненість і спокій Алекса все ж дали сил відпустити ситуацію.

Вона пішла у свою кімнату, де все ж залишила кілька речей у ванній, й застигла перед дзеркалом. Очі сяяли з блиском, якого раніше у собі не помічала. Взагалі вперше вгледілася прискіпливо в обличчя і раптом зрозуміла, що воно справді належить їй. Бліда шкіра, світло-зелені очі, пухкі червоні вуста й чіткі лінії брів. Накрутила на палець пасмо каштанового волосся й потягнула, відчуваючи легкий біль.

Нана ніколи не була сама. Ніколи! Завжди поряд відчувався хтось, чиї почуття вона могла б сплутати зі своїми, чий погляд могла б прийняти за власний, чий відголосок завжди бринів усередині, мов нотки музики, та тепер, у дзеркалі лише вона і більше нікого. Ніби крізь замулену воду пробився чистий струмінь. Це і лякало, і захоплювало водночас. Так от яка вона наодинці з собою!

Увімкнула кран і підставила руки під прохолодний потік. Дивно було відчувати воду як звичайну воду, не намагаючись віддати їй біль, розчарування, образу чи погану енергію, шматки якої так і липнуть від чужих людей. Це просто вода, а вона просто Нана, й вони можуть існувати поряд, не зливаючись в одне. Хіба не диво?