21_Нана

Малі стовбичили біля дверей, та за поріг не заходили. Близнюки сперечалися.

— Соня, вони сплять удвох, нам не можна заходити! Бо то дорослі штучки, а нам потім морозиво не дадуть після каші!

— Даня, ти нічого не лозумієш! Нана любить, коли ми плиходимо зланку до неї у ліжко. А Алекс нас теж любить. Він не буде плоти!

— Давай хай першим піде Тимоха! — раптом запропонував Даня й обоє малих вишкварок з вигуком кинулися до сходів, аби принести щеня.

Нана посміхнулася. Їй було тепло і затишно. Так затишно, як, мабуть, не було ще ніколи. І тільки потім вона згадала, що не у своїй кімнаті.

Обережно хотіла встати, та на талію приземлилась важка рука. Спала вона у светрі й штанах, та через тканину все одно відчула наскільки гаряче тіло лежить позаду.

— Тільки не тікай, — спросоння мовив Саша й прибрав руку.

— Мені стало надто жарко, — відсіла трохи далі Нана й обернулася.

Серце тьохнуло в грудях, а хвилювання підскочило до горла, не даючи зробити вдих. Так довго мріяти й ось побачити його такого живого поряд з собою з самого рання! Це точно не один з її снів?

— Я думав, та вирішив не чіпати одяг. Тим більше ти завжди мерзнеш.

— Угу.

Про що говорити? І чому в мріях завжди було так легко бути з ним наодинці? От там вона завжди могла влучно підібрати слова чи пожартувати.

— Близнюки вже тягнуть свій підступний план сходами. Бідний Тимоха…

Нана теж чула натужне дихання, перешіптування і скавуління щеняти, якого знову не змогла поділити малеча, а тому несли удвох.

Голова Варі показалася з-за дверей і тут же заховалася.

— Вони вже не сплять!

Слідом за нею показався й хвилястий чубчик Дані з-за одвірку й одне його око.

— Це ми їх розбудили?

— Скажемо, що то Тимоха!

Близнюки постукали, увійшли в кімнату і посадили щеня на підлогу посеред кімнати.

— Він до мами хотів! — голосно вигукнула Варя і не стала чекати. Дівчинка з розбігу застрибнула на ліжко.

У Нани знову стиснулось серце. Малі якось одразу перестали запитувати про Алісу, й питаннями про татка не засипали, та часто можна було почути їхні розмови перед сном. Обоє дуже сумували.

Даня зайшов до кімнати й зупинився неподалік, поправляючи окуляри. Він вже одягнув штани й футболку, та навіть причесав чуба. Правда лише з одного боку, та порівняно з Варею, яка красувалася з воронячим кублом на голові й своєю улюбленою піжамою з єдинорогами, виглядав старшим.

— А чому ви разом спите? — запитав малюк й нахилив набік голову.

Дядя Боря теж так завжди робив…

Нана не встигла відповісти. Алекс сів й потягнувся з голосним зівом.

— Ми разом спимо, бо тепер одружені. А ще у нас в гостях один вусатий жук з дружиною, а тому їм краще не знати як давно ми з Наною зустрічаємось.

— Зустрічаєтесь? — не відставав з питаннями Даня.

— Вусатий жук… — захихотіла Варя й підстрибнула на ліжку. — А Даня колись жуку клило віділвав!

— А Варя кидалась у нього камінням!

— Я хотіла, щоб він пішов! І ти обіцяв не казати!

— А ти обіцяла…

Нана все ж підвелася з ліжка й сперлася на комод поряд, складаючи руки на грудях й уважно дивлячись на обох баламітників. Алекс лише зараз зрозумів, що вона не тільки незграбне дівча, а й справжній відповідальний дорослий за близнюків, і поводити себе вміє відповідно. Йому сподобалось, що дівчина не кинулася встрявати у сварку, проте нагадала обом про свою присутність і малі одразу припинили самі.

— Плобач, я не мала казати. — Пробубніла Варя, зістрибнула з ліжка й міцно обійняла братика за шию маленькими ручками.

— Ти теж пробач! Я все ж чоловік і теж не мав тебе видавати!

Встав і Алекс. Глянув у дзеркало на шафі й вперше за багато років з самого ранку собі усміхнувся. А коли почув тихе перешіптування гостей неподалік від дверей усміхнувся ще ширше. Він вже мав план, як класно провести день. Лишилось тільки підговорити близнюків.

Нана ж спостерігала за розслабленим чоловіком й дивувалася. Не лише вираз обличчя здавався їй інакшим, спокійнішим, а й уся його постать. Навіть без сили відчувала, що буря, яка гарцювала й розмивала надійні береги життя Алекса, поволі вщухала всередині його нутра.

Він щось прошепотів малим на вуха, ті покивали головами й захихотіли, а потім понеслись з кімнати.

Нана теж хотіла вже піти, та Алекс притримав її за руку.

— Тут малувато твоїх речей. Треба забрати й інші з того будинку.

— Навіщо? Мені всього вистачає на найближчий час.

Очі Алекса зблиснули. Він хотів щось сказати, навіть відкрив рота, а потім ще подумав і кинув ледь не байдуже:

— Не правдоподібно, що у дівчини так мало речей. Обери час.

Кивнула і все ж вийшла з кімнати, та не встигла й подих перевести, як носом до носа зіткнулася з дядею Васею й противною кривуватою посмішкою, від якої сироти побігли по шкірі.