19.2

Чоловік застиг у ступорі на секунду, а потім Нана помітила, як стиснулись в кулаки його пальці.

— Ні! — без вагань відповів він.

Вона також застигла, і час застиг між їхніми ударами сердець.

— Я не про те… — все ж відірвала вона погляд від Алекса й витерла щоки рукавами улюбленого теплого светра.

Він знову ступив ближче і міцно стиснув долоні на її плечах, злегка струшуючи. Ніби хотів, аби прийшла до тями.

— А про що? Не лякай мене більше так! Ніколи!

Зніяковіла. Він справді злякався, що вона піде? Отже, йому не байдуже? Пружина, що стискалася останні дні всередині, припинила так тиснути в грудну клітку.

— Твій батько… Я б хотіла розповісти йому все. Їм обом… Я б хотіла побути з ними зараз і … попрощатися. Разом з тобою.

Руки чоловіка опустилися, як і плечі.

— В нас вдома залишився його прах. Я не хотіла сама, без тебе… І…

— Я зрозумів. Дам тобі кілька хвилин, щоб вмитися і чекаю надворі. З малечею залишиться економка.

Змогла лиш кивнути у відповідь і дивитися, як віддаляється чоловіча спина. Пальці тремтіли й знову заховала їй у довгих рукавах светра, а потім схлипнула й обтерла щоки. З побоюванням підійшла до крану й відкрила холодну воду. Раніше вона завжди допомагала, та як буде тепер?

Сунула руки в льодяний потік і протяжно зітхнула. Біль минав, натомість приходило полегшення. Все ж не зовсім вона втратила себе, якщо вода згодна приймати її біль, як і раніше!

Надворі швидко стемніло. Мороз щипав за щоки й Нана щільно загорнулася у свою великувату куртку. Ноги в старих червоних кедах тонули в кучугурах. Опущені донизу гетри виглядали з під взуття комічно, проте зараз це мало турбувало, хоч поряд з зібраним і стильним Алексом вона завжди виглядає не ліпше за ті дурнуваті носки…

Чоловік вийшов з будинку в розстібнутому пальті, глянув на Нану й одразу ж повернувся в дім. За секунду вийшов знову, натягуючи чорну зимову куртку.

В машині панувала тиша. Алекс увімкнув пічку й Нана швидко зігрілася зовні, проте душу таким теплом не відігріти, а тому обоє мовчали.

Вдома Нана передала Алексу кілька покривал, зробила в термосі чай і навіть знайшла запаси печива, схованого від близнюків. Зараз їй було дуже дивно знаходитись в цьому порожньому місці. Ні дитячих розкиданих речей, ні галасу, ні музики, під яку танцювали Аліса з дядею Борею вечорами… Нічого з щасливого минулого життя! Лише порожнеча, з якої так віє холодом.

Останньою Нана взяла урну з прахом.

— Дядь Боря сам її обрав. Ще кілька місяців тому. Він знав, тож… — на очі знову навернулися сльози, та дівчина згадала теплу посмішку чоловіка і блиск у погляді сестри, й це змусило її щиро усміхнутися. — А знаєш, він надто любив тримати усе під контролем, аби довірити таку важливу справу комусь іншому!

Потім вони знову їхали в тиші, проте вона не відгукувалася порожнім гулом в душі, як раніше. Вона була сповнена спогадів. Як хороших, так і поганих. Нана навіть маму пригадала і її останнього кавалера. Якби не ті події, може вона б ніколи й не пізнала ні дядю Борю, ні його сина. А життя без близнюків взагалі здавалося неможливим!

Алекс припаркував авто біля пустинного берега, а далі вони пішли пішки. Була тут одна прихована місцина з невеликим закутком, а поряд круча і на ній самотнє розлоге дерево.

Море поряд хвилювалось й перекатувало темні хвилі, ударяючись об засніжений берег. На воді плавали великі потріскані шматки льоду.

— Коли ми прощалися з Алісою, було тепло і сонячно. Ми просиділи тут усю ніч. Твій татко плакав, як маленький, а я ні. Не могла тоді плакати... Лише потім, коли лишилась сама.

Алекс накинув покривало на тонкі плечі дівчини й перевів погляд з горизонту на неї.

— Вона його справді кохала? Мого батька?

— Спочатку ні.

Здавалося, ця відповідь здивувала обох. Нана ніколи не зізнавалася собі, що перш за все Аліса побачила в дяді Борі його статок, і тільки згодом за золотим блиском розгледіла душу.

Дівчина помітила, як стиснулись пальці Алекса на маленькій чашечці від термоса, як ходить кадик на шиї і як запалюються люттю очі, а тому поспішила додати:

— Вона залишилася сама, забрала мене з лікарні, аби врятувати від дитячого будинку і перш за все шукала прихистку. Ми навіть ночували якось під мостом, коли брат того п'яниці, який відправив мене до лікарні, заявився додому й кричав, що згодує нас обох дворовим собакам… Тож я ніколи її не засуджувала! А твій татко, він знав... Не говорив про це, проте знав і робив усе, аби Аліса навчилася йому довіряти.

— Пробач, та те, що я про неї памʼятаю, і те, як вона мені уявлялася всі ці роки все одно так глибоко сидить, що ніякі щемні розповіді про її “хорошість” зараз не допоможуть.

— Розумію, — відповіла Нана й ткнулася обличчям у свою чашечку.

Вона справді розуміла і намагалася не засуджувати. Кожен має право на злість.

— Твій батько розповідав, що колись ви орендували яхту і виходили в море лише удвох. Це здається веселою пригодою.

— Так. Я надто боявся води, її темних глибин, тому він повіз мене на декілька днів просто у море на невеликій яхті й навіть змусив кілька разів пірнути.

— Оу… Мені жаль…

Алекс хмикнув і напруга з його голосу зникла.

— Нема чого! Відтоді я не боявся води. Більше людей, які можуть мене до чогось примусити… А тому став самостійним ще у чотирнадцять, як він пішов. Ходив на роботу вантажити ящики з продуктами на склад, аби не залежати від примх матері. Про це я також не шкодую, радше пишаюсь, що зміг і все стерпів. Тому прибери скорботу з мордочки й кажи вже, що хотіла цим двом. Потім покличеш!

Алекс хотів піти, та Нана схопила його за руку і лише потім зрозуміла, що зробила. Відступати було пізно. Вона переклала пальці з рукава куртки в теплу чоловічу долоню і підійняла погляд до неба. А потім усміхнулася.

— Ви були найнеідеальнішими людьми у світі, і це робить вас прекрасними!