18.2

На порозі стояла незнайомка і широко посміхалася. Вона стягнула з голови капюшон білого светра і похекала на долоні, розтираючи їх від холоду. Зима ж…

— Йой, чоловіче, ти так голосно думаєш!

Не пригадував, щоб бачив дівчину колись раніше. І що сказати у відповідь просто не знав. А вона прошмигнула під рукою до кімнати й хитренько усміхнулася.

— Мене звуть Рорі. Я подруга Нани й думаю, що їй потрібна моя допомога. Не заходь на кухню кілька хвилин, агась?

Дівчина показала кивком голови на диван й зникла у дверях. Алекс застиг спочатку. Не міг зрозуміти, що здивувало більше. Те, що невідома мала шмаркачка вказує йому, що робити, чи те, що у Нани є подруга. Врешті сів на диван й втупив погляд у напівзотлілий камін.

Нана теж зараз нагадувала йому ледь жевріючий вогник посеред бездонного океану самотності. На мить здалося, якщо цей вогник згасне, він ніколи не знайде виходу з тієї темряви, в яку затягнуло його минуле.

На столі перед диваном так і лежала зібрана батьком машинка. Замість ненависті й образи Алекс відчув біль у грудях, що попри все приносив йому полегшення. Гіркий присмак у роті змусив зціпити зуби. Аж тут перед його обличчям опинилася чашка з паруючим чаєм.

Руда незнайомка замотала кучері у вузол і знову всміхалася, протягуючи йому напій. За її спиною стояла Нана. Бліда й розгублена дівчина виглядала до того тонкою, що захотілося вхопити за руку аби впевнитись, що вона не примара.

— Нано, не хочеш сказати Сашкові, що мені сказала?

Від звуку власного імені у вустах рудої захотілося скривитися, як від кислого лимону, та все ж стримав себе. Ніяк  не міг відірвати погляду від блідого обличчя малої, яке в напівтемряві кімнати видавалося надто нещасним. Серце огорнула їдка колюча проволока.

— Я втратила сили… — прошепотіла Нана.

Її розгублений погляд шарив по підлозі. Захотілося підійняти голову за підборіддя, але руки не піддавалися волі. Навіть встати з дивану не вийшло. Дивився в чашку, де на дні бовталася чорна рідина, і тонув у тій темряві. То це він все-таки з нею зробив? Батько б йому не пробачив… Там і сам він навряд колись собі пробачить!

Рорі всілася поряд на диван і підібгала під себе ноги, а потім різко скочила.

— Ой, Нано, це тобі сюди! — і показала рукою на місце поряд з ним.

Алекс розсмоктував у горлі гірку грудку і стежив за тим, як повільно підходить до нього Нана. Коли дівчина опустилася поряд відчув плечем тепло її подиху і стало трохи ліпше.

— Перш за все, твої сили при тобі, Нано! Просто вони на дні того океану, в якому ти себе топиш, коли емоцій через край. Тобі треба навчитися приймати себе, дівчинко, тоді й твої вміння не будуть перешкодою у житті! Вони стануть тими крилами, яких завжди не вистачало, аби злетіти!

Алекса не цікавило звідки взялася руда й що знає, бо відблиск надії знову запалив тим незвичним світлом очі Нани. Дівчина мигцем глянула на нього й повернула уважний погляд до рудої.

— Оскільки емоції найбільші ти відчуваєш поряд з Сашком, то пропоную вам продовжувати те, що почали! Тільки повільніше, аби Нана змогла вивчити присмак кожної емоції.

В горлі раптом пересохло. Вірно розчув руду?

— Продовжити? Що? — також оторопіла поряд мала.

— Так, продовжити. Натяки, доторки, поцілуночки, — Рорі склала губи й декілька раз замріяно цьомнула повітря перед собою, — Ну все те, чого тобі скільки років не вистачало, Нано. Пізнаєш почуття й припиниш так їх боятися. Щоб впоратися з тим навалом чужих емоцій, який тягне тебе на дно, треба спершу дати раду своїм.

Алекса ніби куполом ступор накрив. То він зможе і далі… доторкатися до неї? І це не тільки не принесе шкоди, а й допоможе?

На обличчі малої виступив легкий рум'янець. Згадав, як тримав на руках її тендітне тіло і як тоді обдавало жаром її щічки, і як туманився темний погляд, і як виривався гарячий подих з відкритих вуст. Відпив трохи чаю і глянув на руду.

— Звідки така впевненість, що це допоможе?

— Звідти ж, звідки і я сама. А тепер прошу вибачити мені, чи не вибачати, та я піду вже, агась? Дома діти ждуть.

На цих словах руда незнайомка замріяно усміхнулась і через секунду зникла за дверима.

Алекс зачинив за нею двері і повернувся на диван. Вклав в прохолодні пальці Нани свій ще гарячий чай і загубився в її схвильованих очах.

— То ми…

— Так.

А далі вони сиділи й мовчки спостерігали за вогнем у каміні, який несподівано знову підійнявся над майже зотлілими дровами.