17. 2

— Що ти робиш? — Нана справді здивувалася.

Чоловік спокійно і впевнено йшов до неї, а вона відступала, аж доки не вперлася в стільницю спиною.

— А ти як думаєш? Є ідеї?

— Ні… — видихнула й забула зробити вдих.

Через декілька секунд у грудях запекло.

— Дихай, Нано! Я ж нічого не роблю.

— Тобі просто подобається наді мною потішатись!

Сама не знала звідки прорізався голос. Та раптом стало байдуже, що перед нею чоловік, про якого давно мріяла. Хіба справді про нього? Радше про надуманий образ! Про свого Сашка… Перед нею ж був Алекс, а то вже зовсім інша людина. Пояснити б ще дурненькому серцю, що не варто так рватись з грудної клітки до нього поближче…

— Я й не заперечую!

Алекс не відводив погляду. Взяв з тарілочки поряд виноградину й закинув до рота.

— Навіщо? — руки стиснулись на стільниці.

Невже з нею так цікаво грати в ці не дуже зрозумілі ігри? Навіть після того, про що він сьогодні дізнався?

— Бо ти оживаєш. І щоб побачити тебе не доводиться розколупувати мушлю й діставати силоміць.

Чоловік, що до того весь час усміхався кутиком губ раптом став серйозним. Задумливо пройшовся по кожній рисі обличчя, трохи завис на губах, а потім знову заглянув у очі.

— Знаєш, ти вже не така й маленька, аби не розуміти. Я тебе хочу. Знаєш же! Але то погана ідея, бо в усі ці “любові” я не вірю. І з тобою у нас нічого не буде. Не тому, що ти мені не подобаєшся. Сама знаєш, що це не так. Просто я не готовий приміряти ту роль принца, яку ти собі намалювала у своїй гарненькій голівці. Розумієш? Вона для мене затісна. Все інше не більше за підсвідомі інстинкти!

Нана відчувала, як душа покривається кіркою льоду. Очі в очі. Сказати б щось, та секунди спливали й не несли нічого, окрім розпачу. Дурненька… Все продовжувала чогось чекати… Алекс був чесним, але…

— Ми пульт плинесли! — задоволено викрикнула Варя, залітаючи на кухню.

Даня тягнув цукерки. Хлопчик поклав їх на стіл і з писком повис на нозі Алекса як маленьке мавпеня.

— Ти піймав його! Тепел нам вистачить їжі на тлильон локів!

— А кістки Тимохі віддамо!

Алекс зробив перелякані очі й обернувся до малих.

— Господи, ну ви й кровожерливі кусюки! Скажу Марії Василівні, аби не давала вам цукерок, а клала трохи більше каші, аби ви не голодували!

Близнюки з криком кинулися на Алекса і той підхопив їх під руки й потягнув гратися в іншу кімнату.

Нана залишилась сама. Тушковані овочі на сковорідці ледь не підгоріли. Виклала все на тарілки й мала покликати близнюків на вечерю, але все ніяк не могла змусити себе вийти з кімнати.

Знову сіла на стіл, піддавшись старій звичці, й відщипнула собі виноградину. Пригадала, як Алекс закинув одну собі до рота. От і її він зжує за лічені хвилини й навіть кісточок не лишиться… Треба облишити давні мрії! Думка боляче стиснула груди. Саша був не просто мрією, він був цілим життям… Тим життям, яким вона могла жити в голові, якщо вже й з дому було важко вийти. Особливо раніше. До чотирнадцяти років навіть доторки Аліси й дяді Борі приносили багато клопоту.

Близнюки самі прийшли на кухню. Глянули на Нану, яка тепер вже жувала морквину, й підставили до столу стільчик, аби й собі залізти.

— Алекс пішов, — трохи суму було в голосі Дані. — Сказав, що у нього справи.

Варя й собі дістала морквинку з тарілки з сирими овочами й голосно чавкаючи видала:

— До Юлі пішов. Він близнув духами плямо на голову! Ось сюди! — і ткнула пальцем у свою маківку.

— Ти не знаєш!

— Знаю!

— Духами тато бризкався коли на роботу ходив!

— Він до Юлі пішов!

— Ні!

— Я заглянула в його телефон!

— І що?

— Там смс!

— Ти читати не вмієш!

— Ти теж! А фотку побачити змогла!

Даня не зміг нічого протиставити такому аргументу. А Нана спробувала прогнати погані думки якомога далі. Головне, що близнюки з нею, а що робить Алекс її не стосується!

Малі їли й знову сперечалися. Тепер їхню увагу займала нова гра на телефоні й брат з сестрою ніяк не могли вирішити, хто буде кроликом, а хто свинкою. Знову подивувалася як же швидко вони ростуть. Педіатр казала, що близнюки дуже розвинені для свого віку. Бачили б їх Аліса з дядею Борею…

Варя швидко заснула, а Даня все ніяк не міг. Він крутився, просив ще казку, бігав до туалету, пив тепле молоко і все починалося знову.

— Зайченя, вже одинадцята година…

— Я знаю… — хлопчик сумно зітхнув і підклав долоньки під голову.

— Тебе щось турбує?

Нана, що сиділа на ліжку малого, підсунулася ближче й поклала книжку з лісовими звірятками на тумбу поряд.

— Я хотів дочекатися Алекса, — Даня голосно позіхнув й силоміць продовжив тримати очі відкритими.

— Чому?

— Щоб точно знати, що він повернувся.

Всі дорослі, якій виходили за двері й довго не поверталися, потім вже не поверталися зовсім. Так було завжди у житті цього маленького коханого зайчика.

Нана поклала руку на чоло малого й ніжно погладила. Вона могла б заспокоїти племінника та вкласти спати, але намагалась ніколи не чіпати емоцій малих, аби не нашкодити. Навіть через роки тренувань навчилася не провалюватися в них при доторках. Єдині люди, з якими їй це справді вдалося.

— Він повернеться, сонечко! Алекс дорослий і йому потрібен час на власні справи. А завтра ти прокинешся і він вже буде вдома!

— А потім знову піде?

— Мабуть. Важливо не те, що він йде, а те, що повертається. Розумієш? І він вже не покине ні тебе, ні Варю. Я відчуваю це, бачу в ньому. Ти ж мені віриш?

— Вірю…

Даня все ж ліг спати.

Нана пішла у свою кімнату і лише зараз згадала, що вона порожня. Її речі в кімнаті Алекса, як і думки поряд з ним. Сіла на ліжко й обійняла себе руками.

Холодна темна порожнеча тиснула з усіх боків. Нана не витримала й втекла до вітальні. Розпалила камін й лягла на дивані, вкрившись ковдрою по самі вуха. Вогонь вже майже догорів, коли сон нарешті упіймав у свої тенета.