15. 2

Через десять хвилин Нана все ж змогла взяти себе в руки й вислизнути до ванної кімнати аби віддати біль і погані думки воді. Стала під прохолодні каплі й уявила, що то дощові. Всередині ясний розум затягнуло чорними хмарами. Навіть почула примарний грім над головою.

Пекучі сльози образи за обмануті мрії змішувалися з водою і стікали по тілу. Нана уявила себе зітканою з тисячі різнобарвних ниток. Найтемнішу з них, пульсуючу й колючу, обгорнуту довкола серця, міцно вхопила й з болем різко висмикнула, кидаючи під ноги. Через декілька секунд сподівання, що збиралися роками, зникли у чорній пащі водостоку.

У двері постукали. Нана якраз розглядала бліде обличчя дівчини у відображенні, коли ручка здригнулася. Миттєва думка, що то міг бути Алекс, кольнула глибоко в саме серце. Що йому сказати? Як пояснити свою поведінку?

— Нана, нас Малія Михайлівна відведе поїсти пакейки у кафе!

— Правильно казати панкейки, Варя! — виправив Даня.

— Я так і сказала, пакейки! Я сталша! Як я кажу, так і плавильно!

— Пф! Якихось пʼять хвилин не рахуються!

Близнюки завозилися під дверима. Поплескала бліді щоки руками й востаннє глянула у свої майже прозорі очі з зеленуватим відтінком. Вода зробила усе, що могла.

Відчинила двері й глянула на малят. Втім, все окрім них зараз не так і важливо! Двох найближчих людей можуть відібрати, а вона через свої дитячі мрії переживає. Час вже давно подорослішати…

Опустилася на коліна й міцно обійняла близнюків. Вони затихли. Рука Варі заплуталася у волоссі, а Даня стиснув малесенькі пальчики на светрі.

— Нас не заберуть? — прошепотів хлопчик з відчаєм.

— Ні. Ми з вашим братом зробимо все, аби ви лишились!

— І ти більше не будеш плакати у ванній? — дівча приклало долоньки до щік Нани та стиснуло, наскільки вистачало сил.

Стало соромно, та цього разу не ховала очей.

— Не буду. Обіцяю. Більше ні!

Посмішка Варі стала нагородою. Різко відпустило. Клубок, що замотував нутрощі й стягувався дедалі сильніше, розчинився у блиску сльози в рідних очах. Даня ж продовжував хмурити брови, але відбиток розпачу покинув його маленьке світле обличчя.

Провела малих й зависла біля дверей. Тумба, повна подарунків, мрій і сподівань потрапила в поле зору і ніяк не хотіла його покидати. Нана підійшла і провела пальцями по гладкій сірій поверхні.

— Що то було?

Алекс взявся нізвідки. Просто виріс поряд, ніби вічний спогад про те, якою дурною вона колись була, фантазуючи собі казна-що…

— Пробач. Не змогла стриматися.

Чоловік підійшов ближче й відкрив тумбу.

— Ти через них?

Змогла лише кивнути головою. Було тяжко прийняти те, що місце її мріям у тісній коробочці в забутій тумбі… Глибоко видихнула і спробувала заспокоїтись. Її почуття, то лише її відповідальність!

— Я намагався, Нано… Розумієш?

Намагався? Що їй треба зрозуміти? Підійшла й зробила те, на що б ще сьогодні вранці не наважилась. Міцно взяла Алекса за руку й закрила очі. Одразу провалилася в його почуття, ніби захлинулася в товщі води.

Побачила, як Алекс десятки разів намагався відкриті ці кляті коробки, чи хоча б викинути їх, але не зміг зробити нічого іншого, окрім як залишити їх у комоді. Кожного разу така коробочка пеклом пропікала шкіру, коли батько вручав їх чоловіку в той один день у році, коли вони бачилися. Для нього кожна з них як обіцянка, що найближчим часом місця в житті батька для нього ще на рік не буде…

Нана злякалася. Ні, ні, ні! Так не має бути! Спробувала показати Алексу те, що ці подарунки означали для його батька. Спогади закрутились в голові.

Ось вони з дядею Борею вдвох шастають по торговельному центру з щасливими посмішками на обличчях. Шукають той єдиний подарунок, який би зміг передати почуття змістом, а не словами. Ось вони у кафе їдять морозиво й обговорюють, що б могло сподобатися старшому сину й показати йому, як сильно вони хотіли б налагодити спілкування. Ось Дядя Боря з сумом і надією згортає в трубку дитячий малюнок і чіпляє на нього бантик. А ось вона вночі у кімнаті намагається заснути, пригортаючи до себе черговий подарунок й лишаючи на ньому таємний поцілунок. Їй тоді вже виповнилося вісімнадцять і бажання познайомитися з коханням усього життя ставало дедалі реальнішим. Останній спогад сам вислизнув у свідомості.

Відпустила руку й зробила крок назад. Розплющила очі. Повітря зі свистом потрапляло до легень, так важко вона дихала. Алекс навпроти дихав ще повільніше і важче.

Його очі ніби покрилися тонкою блискучою плівкою. Ще декілька секунд знадобилося, щоб зрозуміти, що то сльози…

Чоловік повернувся й пішов з кімнати. Через пару хвилин почувся шурхіт біля каміна. Поки він розводив багаття Нана встигла опанувати себе й зробити кави. Йому солодкої, а собі гіркої.

Поставила перед чоловіком чашку й вперлася поглядом в його груди. Вони досі важко підіймалися й опускалися. Хотілося щось сказати, та тиша була надто густою. В таку не втиснеш слова. На думку спала ідея, яка могла б зараз примирити думки чоловіка, чи потрощити їх вщент.

Нана пішла до тумби й витягла дві коробочки. Вона памʼятала кожну з них. Взяла перший подарунок і останній.

— Мені було вісім тоді. Твій батько вперше попросив допомогти обрати тобі подарунок після тієї спроби з велосипедом. Він декілька вечорів поспіль розповідав мені про тебе. Чим займаєшся, що полюбляєш, на кого плануєш вчитися. Якраз тоді ти подав документи, аби вивчитись на архітектора. Дядя Боря думав, що ти захочеш бути художником, але і цим вибором був захоплений. Він тобою пишався…

Нана сіла поряд й обережно потягнула руку до Алекса. На відкритій долоні лежав пакунок. Їй дуже хотілося, аби він відкрив, проте чоловік не поспішав.

— Саме в ту мить, коли твій батько розповідав мені про тебе, такого самостійного, дорослого, успішного, я і… закохалася… — у горлянці пересохло. Нестерпно хотілося зробити ковток кави, та вона була на столі, а для цього треба було прибрати руку з пакунком від Алекса.