14. Алекс. В ролі подружжя

Нана швидко втекла з кухні. Алекс стиснув пальці в кулак під столом. Нігті боляче впʼялись у шкіру. Не подумав, що з близнюками треба було поговорити раніше. І ось маєш! Малі дізналися про одруження ось так, від чужої людини! Вчасно зупинив себе. А типу він їм вже не чужий… Декілька тижнів тому максимум спілкування зводився до двох малюнків в День народження…

Валера пив каву і раз по раз кидав погляди в його бік. З чоловіком були знайомі ще зі школи. Слів не треба було, аби зрозуміти, про що друг думає.

Вадік невпевненим кроком теж увійшов до кухні й ледь не налетів на кухонний острівець. Увалень… Це ж треба було так наклюкатись! Катька, звісно, на день приїхала зі Львову до брата, але ж це не привід приходити напідпитку на роботу!

— Тобі не пора? Дома блонді не чекає? — Алекс зробив ковток терпкої охололої кави та розкатав у роті гіркий клубок. Глянув на почервонілі щоки Нани під пильним поглядом друга і зовсім забув про цукор…

— Катька вже поїхала. Чоловік вдома чекає…

Вадим попив води прямо з-під крана і сів на сусідній стілець. Ну як… Сів голосно сказано… Радше ліг. Ото його розвезло в теплі…

Валера хмикнув і знову глянув на Алекса.

— Кажи вже, — буркнув той і знову зробив ковток гіркої бридоти. холодна кава — зло!

— Ти й сам знаєш.

— Знаю…

Друг помітив, як Алекс дивився на дівчину в довгих панчохах, коли вона не бачила. Як помітив і те, що Нана шарахається ледь не кожного його доторку та навіть погляду.

— Ти тиснеш.

— Знаю.

— Навіщо?

— Бо дратує! Ти бачив, щоб дівчина у двадцять два роки поводила себе як мале дівча? А те, що вона й зовсім постояти за себе не може? І з цією халепою на ніжках мені виховувати дітей?

Валера похитав головою і розімʼяв шию.

— Ти пробував мʼякіше?

— Я хотів би, але не можу. Як бачу її втиснуті ледь не в спину плечі чи опущену голову, так і дах зносить. І це непорозуміння в моєму домі…

— Мало того, це “непорозуміння” твоя дружина. Не забувай про це!

— Забудеш тут… — ще один ковток і напій частує вже раковину.

Вадим підійняв голову і його перекошене обличчя на мить набуло свідомого вигляду.

— Чувак, ти чіпляєшся, бо турбуєшся, і не можеш проявити цю турботу! 

Валера засміявся, з таким розумним виглядом це було сказано. А коли на стіл капнула слина з відкритого рота друга, й зовсім розвеселився. Взяв ганчірку, витер, а потім закинув руку Вадима на плече.

— З цією халепою я розберуся, а ти розберися зі своєю! — вже одягнений з танцюючим Вадимом під боком Валера додав: — а він таки правий, “чувак”.

Алекс сидів на кухні ще з пів години. Ні про що не думав. Трохи боліла голова. Рука вже потяглася до келиха, а погляд метнувся до шафки з бренді, проте пальці стиснулися в кулак. То вже віддавало пияцтвом!

На телефон впала смс-ка від підкупленого секретаря жінки, яка мала перевірити умови близнюків в новому домі й дати вирок, де буде жити малеча. Худий довгий хлопець з окулярами на половину обличчя, що був чимось схожий на тхора, писав, що перевірка запланована на завтра. Ніби й чекав, але все одно несподівано! Вони ж ще нічого не встигли!

Близнюки скоріш за все сплять. З ними можна й завтра поговорити. Їх необізнаність про стосунки дорослих можна спихнути на те, що не хотіли травмувати дітей після смерті батьків. А от, що Нана живе окремо буде важко пояснити. Хіба що вони з тих пар, яким зручніше мати окремі кімнати. Але давати дяді Борі приводи глибше запхати свої довгі лапи в цю ситуацію не хочеться, тому краще без зайвих питань!

Близнюки говорили про зоряне небо. Даня перерахував усі планети й щось з захопленням буркотів про кільце юпітера, а Варя вигадувала нові сузір'я. Знову здивувався, наскільки ж вони розвинені для свого віку.

Завис попід стіною у коридорі й прислухався до голосів, що линули крізь прочинені двері кімнати. Тихий теплий сміх Нани осадом осів у грудях. Пригадалися блакитні задерикуваті очі її стерви сестри. Почувся стукіт високих підборів, що віддалявся. А разом з ним віддалявся і батько з сімʼї. Тепер їх обох нема. Ні батька, ні тієї… Лише двоє малюків у його домі й дівчина з прозорими очима.

Двері тихо рипнули. Нана вийшла з кімнати й притулилася лобом до дерева. Її хвостик знову майже розпався. Волосся у творчому безладі повзло по спині. Вʼязаний светр прикривав сідниці й худі стегна. Тонкі руки підійнялися й погладили поверхню дверей. Усмішка легко доторкнулася до губ дівчини. Про що вона думає? Захотілося побачити погляд.

— Ти переїжджаєш у мою кімнату.

Дівчина сполохано озирнулася. Знову стиснулась. Ніби під конвоєм… Хіба він такий вже страшний? Хіба краще посміхатися у двері, ніж до нього?

— Що? — ледь чутно перепитала.

— Зараз…

Набридла її вічна невпевненість. Ніби не почула… Могла б заперечити, грюкнути дверима, чи погодитись й самій здогадатися нащо переносити речі й створювати видимість сімейного життя. Але ж ні. Знову розгубленість!

— Чому?

— Завтра приїде член комісії по опіці над дітьми. Не хочу ризикувати й пояснювати, чому ми не разом.

— Можливо, краще перенести речі вже завтра?

— Ні. Ми не знаємо о котрій вона буде. А ще треба встигнути розібратися з фото. Валера обіцяв підфотошопити до ранку. Все має бути ідеально, інакше дядя Боря знайде до чого доколупатися. Він ще той жук…

— А хіба він може?

— Може. Заявить, що я хочу спадок, а ти ще мале дурне дівча. Цьому більш ніж можна повірити.

Нана сіпнулася в бік кімнати, а потім повернулася назад.

— Мені, мабуть, зручніше все ж завтра цим зайнятися…

Господи… Мабуть? Ніби питає, чи має право відстоювати свою думку! Складно з нею… Алекс відчував себе ледь не татком. Він не хотів бути її татком. Далеко не ним!

— Зараз!

Дівчина переплила пальці й міцно стиснула. Знову повернулась до своєї кімнати й застигла. Раптом плечі її випрямились. Погляд відірвався від підлоги. Нана знову обернулась до нього.