13. 2

Нана раптом відчула гострий укол в сонячне сплетіння і висмикнула руку з чоловічих пальців.

— Досить? — запитала і сховала погляд.

— Так… — тихо відповів Алекс і відійшов.

Живіт досі поколював. Не треба було чіпати ту чорну густу смолу, яка паскудить душу чоловіка. То взагалі не її діло… За сестру було трохи образливо. Аліса була справді хорошою людиною, хоч і не всім так здавалося.

— Я вже хочу кашу, — потягнула її за светр Варя. Даня теж стояв неподалік і прискіпливо зазирав у обличчя. Маленькі захисники ростуть.

— Ходімо їсти кашу, — погладила золоті кучері дівчинки.

Валера зайшов на кухню і зробив ще кави. Трохи подумав і теж сів за столом. Усміхнувся на те, як малі годували з ложечки спочатку своїх пупсів, яких тільки но купили в торговому центрі, і тільки потім підносили ложку до рота.

— А ви хотіли б дітей? — вирішила підтримати розмову.

— Та мабуть так. І давай на ти. Бо відчуваю себе допотопним.

Валера зробив ковток з чашки й несподівано гостро глянув у вічі. Він був гарним молодим чоловіком, і його увага помалу запалювала рум'янець на щоках. Не звикла до подібного. Зазвичай проводила час з близнюками, Алісою та дядею Борею. Ще були Маріанна з Льовою, але тільки в межах переписки.

— Гмх… — почулося від дверей.

Зашарілася ще більше. Алекс зайшов до кімнати й сів поряд з Варею, яка відразу ж запхнула йому до рота ложку з кашею.

— Лости великий! — кивнула дівчинка головою.

Валера розсміявся, а Алекс витер вівсянку з підборіддя й усміхнувся дівчинці. Градус у кімнаті спав. Хоча б вже не палило так жаром щоки.

— То ви тепер одружені? — раптом запитав Валера.

Нана опустила погляд у чашку, а Алекс підійняв брову на цей її жест.

— Так, — відповів він. — Одружені.

— Одлужені? — перепитала Варя. Її маленькі блакитні очі зробилися такими круглими. Дівчинка навіть забула, що в неї повний рот каші.

— Ми одружилися, аби ви з Данею могли й далі жити з нами.

Варя серйозно кивнула головою, ніби розуміє все на світі, хоча її очі ще досі були схожі на два маленькі блюдечка. Нана повернула малу до себе і погладила її по волоссю. Теж саме зробила й з малим.

— Ми любимо вас обох і хочемо, аби вам було добре. Тому ми вирішили стати сімʼєю, аби ми всі могли жити разом.

— Сім'єю? — перепитав уже Даня. Він глянув з-під лоба на Алекса, потім на неї, поправив окуляри кінчиком пальця і проковтнув слину. — Як з мамою і татом?

Тиша, що запанувала у кімнаті, застрягла у горлі грудкою. Близнюки сумували за батьками, хоч і рідко про це говорили, аби не засмучувати Нану. Вони обіцяли таткові…

Нана заклякла, але швидко виправилася. Вона усміхнулася малюкам так широко, як тільки вміла. Розгубленість пропала з її голосу і вона переконливим голосом мовила:

— Ніхто й ніколи їх не замінить. Але я ваша тітонька, а Алекс ваш брат, і ми разом зробимо усе, аби вам було добре. А тепер ходімо разом купати Тимоху?

Варя підсунула свою тарілку з кашею Алексу і поплескала його по плечу.

— Якщо зʼїси усю кашу Нана дасть тобі цукелку! Може навіть дві!

Даня свою тарілку прибрав зі столу до раковини й тільки тоді побіг за сестрою.

— Крутезні малі! — почула Нана голос Валери, коли виходила з кімнати. Відповідь Алекса так і не розчула.

Вони викупали щеня, прочитали всі разом йому казку про хлопчика Лева, який боявся лишатися вдома без мами, й випили теплого молока. Друзі Алекса вже пішли. В домі було тихо і спокійно. Навіть після цього дивного вечора Нана почувала себе добре і затишно в домі Алекса.

Близнюки лежали у ліжках і розглядали зорі на стелі під тиху класичну композицію. Вони зрідка шепотілися про планети. Даня знав усі й навіть назви найбільших зірок, а Варя вигадувала свої й розповідала про них братові. Було приємно слухати їхні балачки, аж доки вони не поснули.

Нана тихенько прикрила двері й притулилася лобом до дерев'яного покриття. Їй здавалося, що чує дитяче дихання крізь тонку перепону, і це заспокоювало. Раптом згадала, що лишилася сама в цілому світі. Був ще Алекс, але він існував тільки поряд. Відчувала його ніби через вітрину в магазині. Можна хотіти й задивлятися, але отримати зась! От би по-справжньому до нього доторкнутися, як того ранку, коли він прийшов з кавою і зимове сонце так приємно ковзало по плечах, цілувало руки й ключиці…

Повела головою. Їй все ж двадцять два роки, а хлопця немає і ніколи не було. Треба хоч спробувати когось собі знайти!

— Ти переїжджаєш у мою кімнату, — прозвучав голос Алекса неподалік.

Чоловік стояв у коридорі й спирався плечем об стіну. Як давно він там стоїть? Думки в голові пішли в танок.

— Що?

— Зараз…

Прошу вибачення за запізнення з продами. Важкі зараз дні. Дуже втомлююсь. Ще коли бачу ваші відгуки, зірочки, підписки й коментарі, то з'являється натхнення писати навіть уночі, а коли тихо і відклику від вас ніякого, дуже важко продовжувати, ніби з тягарем на серці. Думаю, так у всіх творчих натур, якщо їх праця не знаходить відгуку у серцях людей. Сподіваюсь, що вам до вподоби історія)) Для мене важливо знати про це. Усім гарного і продуктивного тижня! Нехай цей понеділок буде саме тим, з якого розпочнеться те ваше "нове", яке давно в душу проситься.

З любовʼю, Наталія