Глава 12. Нана. Споріднена

Дивилася в очі Саші та не могла знайти відповіді на його питання. Чого вона хоче? Думати про нього вранці та вночі! Думати про нього за столом, в душі та навіть під час сну! Думати про нього увесь день! Думати, але не бачити… Бо в думках він набагато ближче, ніж перед очима. Зараз вона могла би доторкнутися до нього рукою, проте серцем?

— Я просто хочу піти… Сховатися у кімнаті й не спати декілька годин, а потім вимкнути голову і провалитися у глибокий сон без сновидінь.

Алекс примружив очі. Здалося, ніби риси його обличчя загострилися.

— Чому ти так хочеш втекти?

— Бо це єдине, що я справді вмію робити добре…

Нана все ж відірвала від чоловіка погляд і підвелася. Навіть на підлозі, в домашньому одязі й з колами під очима він виглядав ледь не Богом. Куди їй до нього…

Алекс не став затримувати. Він так і лишився перед каміном.

Наступний ранок знову почався з сюрпризів. Близнюки зникли. Нана обійшла весь будинок. Вони з Платоном перевірили подвір’я. Марія Василівна пройшлася вулицею туди та назад, проте їх ніде не було видно. Алекс вранці поїхав у офіс. Телефонувати йому не хотілося, проте варто було щось робити. Тільки взяла телефон до рук, як почувся окрик економки, що малі повернулися додому.

Нана вийшла до порогу. Варя з Данею були не самі. Вони прийшли разом з дівчинкою трішки старшою за них. На вигляд рочків п’ять.

Зупинилася поряд з ними та склала руки на грудях, аби не виказати свою знервованість.

— Ходімо, треба поговорити!

Малі поскидали речі й пройшли до вітальні. Лише Даня забарився. Акуратно ставив черевики на поличку.

— Ми пливели подлугу! — перемішала Варя думки в голові своїм радісним викриком. — Її звуть Соня! І вона знайшла Тимоху надволі. Тому ми заплосили її на чай.

Варя підхопилася з дивану та обійняла ноги Нани.

— Ти ж не селдишся? Тимоха загубився… Ми не хотіли тебе тулбувати… Алекс їхав на лоботу і сказав, що тобі тлеба добле поспати. А щеня зникло… Лозумієш?

— Розумію… — погладила золоті завитушки на голові дівчинки й поцілувала її у чоло. Даня теж підійшов і обійняв за іншу ногу. Поволі почало відпускати. Малі тут… Вони поряд… — Я все розумію. Ви тепер дорослі та відповідаєте за щеня, тому пішли його шукати. Разом з тим, ви, як дорослі, мали б подумати як сильно я буду переживати через те, що пішли самі з дому!

— Ми розуміємо! Справді! — втрутився Даня. — Проте нас завжди вчили бути відповідальними за тих, кого приручили! Окрім тебе нікого не було. Ми вийшли надвір на секундочку… А далі побачили Соню з щеням. І… от!

Нана перевела погляд на дівчинку, яка сиділа на дивані. Навряд батьки відпустили її саму… Підійшла до малої й опустилася поряд. Відмітила дві дбайливо заплетені кіски на золотій голівці. Сині очі уважно глянули у відповідь.

— Привіт, Сонь, я Нана. Ти далеко звідси живеш?

— В кінці вулиці. Он там! — і ткнула ручкою в стіну.

— А твої батьки не хвилюватимуться, що тебе вдома немає?

— Татко на роботі, а Аврора сама по мене прийде.

Ага… Значить дівчинка попередила своїх про похід у гості. Вже легше!

Малі чаювали на кухні, а Нана стояла в проході, дивилась на задоволені мордочки та крутила на пальці кільце. Дивно, та воно було якраз в пору. І звикати до нього зовсім не прийшлося, ніби воно завжди було на руці... Ці думки трохи відволікали від переживань. Близнюки вже вдома, але пережитий стрес досі калатав серце. Треба буде поговорити з ними, коли лишаться на самоті!

У двері гучно постукали. Нана лишила малих за столом і пішла відкрити. На порозі стояла молода симпатична дівчина. Руді кучері весело стирчали з під фіолетової шапки. Незнайомці дуже личив цей колір.

Дівчина покачала маля на руках і широко посміхнулася.

— То ось ти де живеш! А я все гадала… Соня тут?

— Так. Привіт!

— О, точно, привіт! Потримаєш Тіма? Розбуватися з ним на руках важкувато!

Дівчина вручила їй конверт з дитиною. Зовсім маленькою дитиною… Забула, коли востаннє тримала на руках таких малесеньких діток. Несвідомо стала колихати маля і з цікавістю повернула погляд до незнайомки.

— Я Рорі, до речі! — сказала незнайомка і випросталася в повний ріст.

Нана відчувала, ніби до кімнати замість дівчини увійшло сонце. Вона не бачила, проте добре уявляла жовті сяйнисті промінчики, що розходилися вусібіч. Певно, в неї дуже сильна енергетика. Такої вона ще не відчувала.

— Нана… — радше прошепотіла, ніж відповіла.

— Ти відчуваєшся до самого горизонту, Нано!

Рорі ще раз усміхнулася, взяла в руки малого і пройшла мимо. Дивно, та вона точно знала куди саме їй іти.

Соня якраз показувала близнюкам своє наклеєне татуювання на руці, як вони зайшли до кімнати. Варя відразу почала просити й собі таке. Даня лише кивнув головою і поправив поїхавші на ніс окуляри.

Рорі привіталася з малими та потягнула Нану у вітальню. Її поведінка могла б видатись дивною, якби так не пасувала саме цій дівчині. Природна харизма і впевненість у собі гармонійно впліталася в яскравий зовнішній вигляд і загадковий блиск в очах.

Рорі розкутала дитя і поклала малого на диван. Хлопчик спав.

— Йому вже пів року, а спить досі ніби новонароджений.

— Це ваш син? — запитала Нана і присіла неподалік. Хотілось помилуватися ніжним дитячим рум'янцем на пухкеньких щічках.

— Ні. Я всього лиш друг сім'ї. Допомагаю Адаму з дітьми. І давай на ти, ми ж однолітки!

Нана трохи почервоніла під пильним зеленим поглядом.

— Знаєш, я тебе такою й уявляла!

— Уявляла? — повторила на автоматі.

— Угу. Цікавіших за тебе тут ще не помітила. Навіть засумувати трохи встигла… Тиждень, як приїхала, і нікого з наших поблизу!

— З наших?

— О! Точно! — дівчина ляснула себе по лобі. Тепер, коли вона скинула шапку, волосся довгим водоспадом спадало на плечі. Вона перекинула руді кучері на одне плече і підійшла зовсім близько. — Я ж забула, що ти інакше знайомишся!