9. 2

Ледве змогла кивнути головою. Кухоль ледь тримався у тремтячих пальцях.

— Могла значить… Гм…

Не дивилася в очі, проте відчувала як пропалював діру на обличчі його погляд.

— Покажи мені.

Ліжко прогнулося під вагою чоловіка. Від несподіванки пролила трохи гарячого чаю. Алекс забрав чашку з рук і поставив на тумбу поряд.

— Покажеш?

Він ще і запитує? Думала лише наказувати вміє… За цими думками губився сенс розмови.

— Що?

Чоловік замислився на хвильку і наблизився трохи ближче. Від цього подих перехопило. Він її не боїться? Справді?

— Покажи мені, як це працює!

Нана дивилася на простягнуту руку, не наважуючись доторкнутися. Потім несміливо очі в очі. Її нерішучість стала на противагу його впевненості і програла. Все ж доторкнулася тонкими пальцями до долоні.

— Зараз ти розгублений, але страху нема. Ти зрозумів, чому батько попросив наглядати за мною. Ти сердишся на нього, що не сказав усього одразу. А ще ти не вирішив, що з усім цим робити. Глибоко всередині ти всіх нас ненавидиш. Ще глибше любиш молодших брата та сестру за те, що у них його очі.

Долоня в нього велика і гаряча. Її тонкі холодні пальці ніби тонуть у теплі. Відігріваються.

— Ще. Покажи мені.

Нана зрозуміла без пояснень. Показати… Стиснула долоню міцніше. Заплющила очі. Вона показала Алексу момент, коли близнюків уперше принесли з пологового будинку. Точніше передала йому уривчасту картинку і затопила свідомість ніжністю, трепетом та любов'ю, які тоді відчувала.

Він вирвав руку і оторопіло глянув на неї. Немов бачив, але не міг впізнати, хто ж перед ним. Скільки думок, і всі не в її користь… Пора пакувати свої пожитки? Кинула швидкий погляд на спортивну сумку в кутку кімнати. Вона їх тут і не розпаковувала.

— Твої очі знову змінили відтінок. Бурштинові. Чому?

— Це мій особистий відтінок болю.

Алекс ще трохи наблизився, а тоді схопив пальцями за підборіддя і підтягнув поближче, уважно вдивляючись в саму глибину її єства.

— Зазвичай вони зелені?

— Так.

Він покрутив її голову в різні боки, потім опустив руку до шиї і зупинився там, де швидко билася жилка.

— Це неможливо!

— Знаю…

Відпустив. Ось і все? Ще й відсунувся… А погляду ніби прикипів до обличчя.

— Може я досі марю? Може ти мені здалася? Може досі валяюсь хворий десь на дивані і ніяк не встигну вибратися з учорашнього дня?

— Може…

Чоловік встав. Повернувся. Взявся за голову. Знову обернувся до неї.

— Такого просто не буває у двадцять першому столітті!

— Згодна…

У коридорі почувся гучний тупіт і сміх, а разом з ними веселий гавкіт. Нана різко встала і побігла у ванну кімнату. Вмитися. Близнюки увірвалися маленьким смерчем і почали на перебій розповідати, що в них усе готове і в якому ж вони захваті.

Нана глянула у дзеркало. Зелень виднілася глибоко на дні очей, решта затопила біль із відтінком бурштину. Може її справді не існує? Глянула на двері. Що, як залишитися в цій кімнаті на вічно? Зачинитися на замок і розтанути у воді. Як тане у ній все те, що Нана вважає чужим. Що, як вона і собі стане чужою? Чи зможе зникнути?

— Нано! Ми тобі подалунок плиготували. Ну, ти сколо?

У двері гучно застукали. Спочатку руками, а потім ще й ногами.

— Варя, не квап її. Може, вона пісяє!

— Ти глубий мужлан! Дівчатка не кажуть, що вони пісяють.

— Що? Вони не пісяють?

Нані добре уявилось, як маленький білокурий ангелочок за дверима закочує очі і стогне.

— Вони кажуть, що йдуть плипудлити носик! Пло це всі знають! Ти що, з місяця звалився?

— Добре! Місяць мені до вподоби. Хай буде. То може, вона на унітазі сидить і пудрить носик? Сама вийде!

Знову глянула на двері, а потім як стікає вода з тонких пальців у раковину. Їй не хотілося в чорну яму водостоку так само, як і в будь яку іншу. Нарешті опанувала себе. Не встигла переступити поріг, як близнюки з обох боків обхопили її руки і потягли до іншої кімнати. Алекс глянув стурбовано, а потім його плечі розправились. Він мовчки пішов за ними.

Швидко під дитячий гомін дійшли до кімнати, а в кімнаті... Нана ахнула від побаченого. Вкотре на очі навернулися сльози. Діти прикрасили все довкола, зробивши морський краєвид. Усю підлогу застилав синій килим. Мабуть, Марія Василівна допомогла. Ліжко було кораблем з наклеєними декораціями. На стінах намальовано море. Майстерно намальовано. А ще дитячими стараннями вирізані та приклеєні сонце, хмари, вітер. У грудях стало нестерпно тісно. Тепло залило все тіло.

— Ми хотіли, щоби моле завжди було з тобою. Ти ж його так любиш!

— Я люблю вас, мої маленькі! Дякую величезне! Ви мої два найкращих сонечка!

Нана опустилася навколішки і пригорнула малюків. Обцілувала їх рум'яні пухкі щічки і усміхнулася двом задоволеним мордочкам. Які вони чудові… Неймовірні діти! І зовсім скоро їм, можливо, доведеться розлучитися…

— Ого! Ви суперкруті перці, якщо змогли таке провернути!

Алекс стояв попід стінкою і уважно розглядав дитячу задумку. Було видно, що він здивований і захоплений фантазією близнюків. Діти засяяли від похвали старшого брата.

Алекс потріпав дві дитячі голівки. Схоже, це входить до нього у звичку. А потім глянув із прищуром на Нану. Завагався. Відчула його коливання навіть на відстані. Міцніше стиснула долоньки близнюків, що знову її обіймали.

— Хм… Буде, що буде! Давай паспорт!

Вона лишається! І діти залишаться з ними! Це єдине, що зараз її хвилювало.

— Дякую!

Кивнув головою і вийшов.

Нана раптом відчула, що не може просто так відпустити його зараз. А тому лишила близнюків гратися з розсипаними біля шафи ракушками і швидко вийшла до коридору.

— Алексе!

Він обернувся. Нічого не сказав, проте обперся на стіну плечем.

— Для мене це багато значить… Дуже багато… І…

— Ближче до суті, Нано!