8. 2

— Якщо ти закінчила, ходімо у вітальню. Посидимо біля каміна, обговоримо… справи.

Кивнула головою, навіть особливо не глянувши, і швидко повернулася назад до Дані. Серце калатало так, ніби швидко бігла. Ось-ось і задишка почнеться!

Почула кроки та видихнула. Нарешті пішов! Під його поглядом навіть ворухнутися важко. І як з ним жити далі під одним дахом? Тільки здається, чи так і справді можна схибнутися?

Повільно опустилася, поцілувала малого в лоб і так само повільно підвелася. Іти зараз до Алекса страшенно не хотілося. Залишатися один на один у кімнаті з каміном тим більше. Минулого разу було так собі і спогади мучили кожен раз, коли проходила повз. Аби лише сьогодні обійшлося без сюрпризів!

Перед спуском встигла зайти вмитися холодною водою. Сумніви та страхи почали свої брудні танці навколо стомленої свідомості. Біля дверей у свою кімнату завагалася. Ось зараз можна чкурнути в темряву, зачинити двері і сховатися під ковдрою. Там ніякі проблеми не знайдуть… Але ж треба вирішити, що робити далі!

Алекс сидів на тому ж дивані, в тій самій позі і пильно вдивлявся у вогонь. Як і тоді… Лише тепер пив гарячий чай замість бренді. Поруч на столику стояла ще одна чашка. Підійшла, сіла подалі, обхопила чашку рукавами і вдихнула теплу пару зі смачним лісовим ароматом. Це трохи заспокоїло.

Глянула на чоловіка, що задумливо слідкував за вогняними язичками. На його обличчі грали тіні. Від цього воно видавалося ще більш суровим ніж завжди. А коли різко перевів погляд на неї, ледь не захлеснулася чорною глибиною на дні очей. Надто чорною… Глитнула слину. По спині пробіг холодок.

— Одружимося завтра.

Слова протверезили її і увігнали в ступор. Так швидко? Хіба це можливо?

— Даси свій паспорт, і я все вирішу. Вже завтра ти станеш моєю дружиною.

Пролунало як вирок. Несподівана думка про те, що завтра вона і справді стане дружиною Саші, міцно натиснула на плечі, змушуючи згорбитись. Того самого Саші! Про якого мріяла ледь не з пелюшок. Ні… Їй точно почулося і все це якийсь дивний жарт! Тим більше, що кличе заміж її Алекс, зовсім не Саша. І зовсім не з омріяної причини…

Чоловік ще трохи потримав у полоні очей, а тоді повернув погляд назад до каміна.

— А батько давно з дядьком Васею зустрічався? Якщо він не знайомий з малими, значить давно. Посварилися?

Нана сперлася на спинку дивана та підібгала під себе ноги. Раптом стало холодно. Вона чітко згадала високого худого чоловіка з хитрим поглядом і вульгарною посмішкою. Згадала, як той став навідуватись у гості, коли дяді Борі не було вдома. Їм з Алісою доводилося приймати його одним.

— Можна і так сказати…

Алекс витримав невеличку паузу, та їй не надто хотілося продовжувати розмову.

— Ти знаєш, що сталося? — пильний чіпкий погляд знову уп'явся в шкіру обличчя.

Зам’ялася. Він не так зрозуміє. Але чи можна взагалі про це правильно розповісти?

— Він почав часто навідуватися у гості.

— У гості?

— Угу… До Аліси. Вона цього не хотіла і була засмучена. От і все.

— Точно все?

— Так.

Алекс хмикнув. Нана відірвала погляд від чашки.

— Що?

— Нічого, — розслаблений рух плечем.

Алекс раптом видався їй таким домашнім, безтурботним, своїм. Немов великий лінивий кіт. У тапочках на босу ногу та з чашкою чаю в руках. У запаленого каміна. Безпідставний страх минав, і крізь стурбованість почали пробиватися деталі. А він і раніше був такий гарний?

Задумалася і пролила трохи чаю собі на ногу. Різко здригнулася і пролила ще більше. Ногу обпекло. Спробувала швидко поставити чашку на стіл, але та впала. Коричнева пляма розповзлася по килиму…

— Ще трохи і я подумаю, що ти засланий шкідник. Це ж треба так…

Алекс поставив свою чашку, взяв Нану за обидві руки відразу, якими та терла мокру пляму на штанях, відсунув і провів своєю долонею по стегну.

— Не такий він і гарячий. Не страшно.

Очі в очі. Не страшно? НЕ СТРАШНО?!

— Пустіть! — смикнула руками. Занадто слабо смикнула.

— Пусти! Давай вже на ти. Завтра ти станеш моєю дружиною. Буде дивно, якщо продовжиш викати. Особливо перед комісією.

Його обличчя було надто близько. Ближче за будь-яку фантазію. Навіть подих відчувала на щоці.

— Фіктивною дружиною, — додала навіщось. Ніби він сам не знає...

Алекс посміхнувся.

— Як скажеш. Ти не думаєш, що нам пора звикати один до одного? Все ж граємось в сім’ю.

Він знову провів по нозі долонею, тільки вже в інший бік і якось повільніше.

— Граємось? — Нана спочатку розгубилась, а потім хвилювання разом зі злістю шаленим коктейлем вдарило у мізки. — Граємось?! Від цих іграшок залежать два маленьких життя! І моє також!

— А моє?

Рука на стегні стиснулась. Пальці боляче вп’ялися в шкіру через джинси.

— Ваше?

— Що отримаю я, окрім геморою? Ще й ти зі своїми очиськами на додачу…

Алекс різко притиснувся на мить, а потім відпустив. Навіть трохи відсунувся. А Нана вкотре спробувала вгамувати серцебиття.

— Пробач… Я інколи буваю нестерпним.

В німому здивуванні зависла на хвильку. Ого! Цей чоловік справді вміє дивувати. Він справді вибачився? Перед нею?

— Іди спати, Іванно.

Двічі повторювати не довелося. Повільно підвелася і вже ступила крок до дверей.

— До речі, мені сподобалася казка.

Щоки опалило жаром. Хотіла сказати бодай щось, та не знайшла слів. Промугикала щось собі під ніс і швидко пішла, поки ще чимось не задів.

Вже в кімнаті, вмившись і закутавшись по вуха в ковдру, Нана раптом зрозуміла, що не відчула Алекса. Зовсім. Не провалилася в нього, не піддалася його емоціям, навіть не змогла до них доторкнутися, так сильно була сконцентрована на своїх. Це дуже здивувало. Таке з нею було вперше.

Згадала єхидну посмішку та слова про казку наприкінці. Почув таки... Та й що такого? Нічого страшного вона не сказала. Подумаєш, зізналася, що любить, то це ж вона Варі сказала. Чи мало про що вона може їй говорити? Він же не сприйняв серйозно? Звичайно, ні!